Читати книгу - "Юнаки з вогненної печі"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Ну, я цілком пристойно! Правда, не так противно, як ці...
Але з філологічними диспутами треба було кінчати, ми пірнули в жерло метро. Ритм цього міста був швидкий, люди тут не йшли, а майже бігли, нас переганяли, а часом і штовхали, тобто й ми мали б підключитися до цього ритму, що я й учинив, Лариса ж вела себе незграбно і на неї налітали й штовхали все частіше.
— Вони що тут, усі малахольні? — спитала вона, коли ми вже стали на платформі.
Але я на це часу відповідати не мав, бо підійшов поїзд і нас штовхнули всередину. Я протиснувся до схеми метро, щоб роздивитися, куди нам їхати, а Ларису від мене відтисли — я побачив її невдоволену й насуплену мармизю, хоч в Києві ми також потрапляли в набитий людьми транспорт, на що вона реагувала інакше. Я ж до неї не поспішав, а вивчав схему метро, отже, Магомет пішов до гори — протислася до мене.
— Хочеш, щоб я загубилася? — спитала вона сердито.— Не покидай мене.
— О, не бійся,— сказав я трохи в’їдливо.— Я ж приставлений супроводжувати тебе.
— Ну да,— сказала Лариса.— Для того я тебе і взяла.
— Згоден,— мовив я.— Отже, тримайся мене і не відставай!
Скинула бровами, але промовчала, лише засопла. Щодо цього я більше з нею клопоту не мав: знічена й зніяковіла, вона не відставала від мене ані на крок. Ми щасливо дісталися вокзалу, переєрестрували квитки, здали до камери схову валізки, щоб з ними не тягатися, і присіли на вокзальні стільці порадитися: поїзд відходив аж увечері і перед нами був цілий день у незнайомому місті.
— Що робитимемо? — спитав я.
— Не знаю,— знічено сказала Лариса.— Тут таке все чуже!..
— І правильно,— мовив я.— Бо тут чужа земля і чужий народ. А ми — туристи. Отже, розкривай очі і ковтай враження. Хочеш побачити Красну площу, мавзолей, Кремль і всі офіційні красоти?
— Ну да,— сказала Лариса.— Все одно треба щось робити.
Я вийняв записничка й почав вивчати свої записи — були там інструкції Степана Вітличного.
— Ходім,— сказав і героїчно повів її в метро.
Ми щасливо дісталися Красної площі, ане ні Кремль, ні мавзолей, ні церква Василя Блаженного, ні цар-гармата, ані цар-дзвін, ні церква в Кремлі і таке подібне в Лариси захоплення не викликали: дивилася на все це порожніми очима. Зате сильно зацікавив її ЦУМ, і вона відразу ж потягла мене туди. Тут ролі наші помінялися: вела мене вона, а не я її, і мені вже треба було дбати, щоб не загубитися. Отож ми лазили по магазинах першого й другого ярусів, де я відчував невимовну нудьгу й оспалість; Лариса ж розглядала все з пожадністю, щось питала, просила показати, і я мав щастя почути і її хвалену російську мову: говорила вона тим жахливим язичієм, що його вживають житомирські міщани з центру міста із єврейським протяглим прононсом. Людей тут товклося безліч, але тут вони Ларису не пригнічували, хоч пригнічували мене.
— Тут не те, що в нас,— сказала вона, коли ми висмикнулися із чергового склепу, вже мала в сітці кілька загорнутих пакуночків.— Можна, ми ще трохи полазимо? Маю принаймні купити подарунки батькам і Лялі, щоб не жаліли, що відпустили мене сюди.
Я не зовсім зрозумів, чому і Ляля відносилася до тих, що пускали її сюди, але вирішив не бути дріб’язковим. На щоках у Лариси цвіли рум’янці, і я подумав, що в цьому місті вона акліматизувалася б швидше за мене. Запропонував компроміс: поблукаю по площі й покурю, а вона тим часом справиться.
— Але тоді я поспішатиму, бо знатиму, що ти чекаєш... Ні, будь зі мною!
Був однак ситий отими кофточками-мофточками, шапками, жіночою білизною, біжутерією, подарунками, спідницями, піджаками, посудом, електро- і радіотоварами — безліччю усякого мотлоху й непотрібу, що було тут масами навалено.
— А тобі нічого не треба батькові й матері? — спитала вона.
— Батьки мої не знають, що я сюди поїхав,— мовив я.
— А друзям?
— Друзям моїм байдуже до цієї трахомудії. Коли б яка книжка... Хіба що одній дівчині.
Лариса кинула на мене не поглядом — блискавкою.
— Ну, твоїй дівчині я нічого купувати не буду.
— Але ж чому, Ларисо? — наївно спитав я, із задоволенням розігруючи цю сценку, адже ніякої дівчини в мене наразі не було.
— Бо не буду! — труснула вона головою.— Купуй сам!
Зрештою, ми домовилися. Я піду в гастроном при ЦУМі, куплю припасів, бо навряд чи там, куди їдемо, щось дістанемо, потім вийду на площу й там гулятиму, поки вона вправиться. Про купівлю чогось “моїй дівчині” мови вже не було.
Чекати мені випало досить довго. Навіть замерз, бо погода в Москві була жахнюча: волога, їдка, пролітав часом сніг, а в ногах весь час траплялися
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Юнаки з вогненної печі», після закриття браузера.