Читати книгу - "Марина — цариця московська"

І тоді на виручку цариці кинувся її камердинер Ян Осмоль­ський, вірний, як швидко покажуть події, кімнатний слуга цариці.

Ян Осмольський — а він вартий того, аби був названий по імені, — кинувся до дверей спочивальні, притиснувся до них спиною і розкинув руки, загороджуючи вхід.

— Панове, панове, — він ще називав тих мужичків диких панами, — застерігаю: тільки через мій труп!

— Добром, — вони ще згадали добро! — просимо: відійди геть, пан хороший!

Камердинер повторював, як затятий:

— Тільки через мій труп, панове!!.

— Твоє бажання стати трупом ми чічас уволимо!..

Хтось із тих мужичків, названих камердинером панами, підбіг і кривим шевським ножем з широким лезом штрикнув у груди камердинера.

— Получай, пан хороший!

Камердинер з шумом видихнув останнє в його житті повітря, натомість з рота його ринула кров, він захрипів і повалився на бік.

— Ламай, братци, двері!!

— Це, дозвольте вам сказати, хамство! — кинулась до дверей фрейліна цариці, маленька, завше невгамовна панна Хмелевська й безстрашно загородила нападникам дорогу, вигукуючи своє улюблене, що тут було явно вже не до шмиги. — Ах, ах!.. Скільки пригод за один день! Буде що на старості, — вона не підозрювала, що старості у неї ніколи не буде, — розказувати своїм онукам, як я служила російській цариці, а нашій ясновельможній панночці Марині! Ах, ах!

Вигукувала, не здогадуючись, що й дітей у неї вже ніколи не буде.

— Не смійте, браві мужички! — і плескала в долоньки. — Отямтесь, отямтесь, це кажу я вам — фрейліна Хмелевська. Вам потім буде соромно за ваші... е-е... непедагогічні вчинки. Схаменіться!.. Досить однієї пролитої крові! Її величності немає за цими дверима!

— А це ми зараз і хочемо перевірити.

На маленьку панну Хмелевську, що вся зіщулилась, як зіщулюється курча, коли загледить над собою яструба, посунув здоровенний мужик у розірваній сорочці, бородатий, з виряченими очима, з великою мідною сергою в мочці вуха, що зблискувала криваво у світлі смолоскипа, — в руках він тримав здоровенну дубину.

— Ану відійди, стерво, від дверей!

— Це я — стерво? — вкрай була обурена панна Хмелевська. — Що чують мої вуха? Я — стерво — ах, ах! Вам доведеться відповідати за свої брутальні нечемні слова, пани руські мужики! Вам буде соромно, що ви напали на беззахисну жінку, — ах, ах! Спершу похмеліться, а тоді й приходьте шукати царицю — ах, ах, як пікантно! Буде що розказувати мені на старості онукам!

— Ти що там пасталакаєш, стерво?!

Важка дубина злетіла над головою панни Хмелевської, яка з ляку швидко і міцно заплющила очі, й опустилася їй на голову.

— Получай, шлюха!

Хруснув череп, і панна Хмелевська, так більше у своєму житті й не розплющивши очей, як підкошена впала перед дверима.

Шлях до покоїв, у яких разом зі своїми фрейлінами і камеристками сховалася цариця, був нарешті вільний.

Кілька мужиків, ставши в ряд, розігналися і дружно вдарилися плечима у двері, двері, затріщавши, полетіли на підлогу.

І тієї ж миті по тих дверях у покої увірвалися мужички.

— Де тута єнта дєвка із Польщі, котра цариця?

І в покоях запала мертва тиша, тільки чути було, як тяжко, з хрипом і бульканням у горлі надсадно дихали мужички з ножами, дрекольєм в руках, готові на все, вигукуючи:

— Гдє, гдє єнта дєвка із Польщі?!

Марина Юріївна була в спочивальні. Разом з частиною своїх фрейлін та двома камеристками. Життя її повисло на волосині, адже там її могли виявити нападники. А порятувала її власна... кмітливість. Здоровий глузд (виявляється, вона, вісімнадцятирічна донька польського воєводи, дев’ятиденна московська цариця, таки мала клей у голові).

Чи, як говорять, лій, кебету.

Та ще й не розгубилася за мить до своєї видимої загибелі, коли всім здавалося, що це вже все — кінець її величності.

В ту мить, як затріщали двері, що їх вибивали нападники, Марина кинулась...

І сьогодні все ще дивуються історики, яку винахідливість — дещо навіть аж комічну — перед вірною загибеллю, не розгубившись, виявила тоді вісімнадцятирічна цариця.

Ховатися у спочивальні не було де. Хіба під подружнім ложем, але туди в першу чергу й заглянуть нападники — бо де ж іще шукати сховану людину, як не під ложем?

Фрейліни були такі перелякані, що бовванами позастигали в спочивальні — хто де стояв. Тільки хрестилися тремтячими руками:

— Матка боска!.. Єзус Маріє!.. Святий Міколаю-угоднику — спасіть і помилуйте. Спасіть і помилуйте!..

Двері вже падали.

Ще мить, ще півмиті...

Крайньою під стіною стояла гофмейстерина Барбара Казановська, її, між іншим, далека родичка. Була вона нівроку дебелою і високою. Широка в кості й чималих габаритів, дещо схожа на чоловіка. Під її розміри на ній спідниця, у яку ще й були вшиті додаткові клини. Аби її володарка почувалася вільніше. А щоб пані Барбара мала вигляд, у спідницю зсередини був уставлений (пришитий нитками!) — обруч, аби спідниця навколо гофмейстерини опускалася донизу дзвоном. А він донизу, як відомо, значно розширяється.

Ось на цю особливість дебелої гофмейстерини миттєво — як уже тріщали, вивалюючись, двері — і звернула увагу цариця.

Змиг ока — і вона, кинувшись до пані Барбари (та нічого й усвідомити не встигла), пірнула до неї під спідницю.

Гофмейстерина так і залишилася стояти непорушною, даруйте, тумбою. Тільки закліпала рудими віями.

Цариця була тендітної комплекції,