Читати книгу - "Привид мертвого дому. Роман-квінтет"

Ольга, якій надійшла черга брати індивідуального подарунка, вже, може, й нетерпеливиться. Але був трохи розтривожений своїми думками, як і тим, що виявилося: чудова незнайомка — Леонідина племінниця. Знав, що в Леоніди були сестри, навіть бачив їх і входив у балачки, але вони в нього тоді ніякого інтересу не викликали, отже, з пам’яті легко пропали, тож зараз не міг їх пригадати — якісь далекі тіні; пам’ятав тільки, що на Леоніду схожі вони анітрохи не були. І ось одна з них стала матір’ю дівчині, в якої риси — як літній вітер, і від якої не лише струмує непояснимий чар, але яка повторила красу своєї тітки, тієї, що вже давно і чар свій, і красу загубила.

Зайшов у сад, посидів в альтанці й випалив люльку, намагаючись уладнати свої почуття. І знову виринула в ньому ненаписана музика, яку прослуховував у собі з холодною увагою; ні, її треба буде, приїхавши додому, записати. Тут її не запише, бо немає для того умов, а там, у великому місті, вона може й згаснути. Отож сидів, помалу випускаючи дим, заціпенілий і завмерлий — давно вже не був такий наповнений. «Найкращі композитори — виконавці, — думав він, — і не дури себе, що не можеш творити музики. Вона вже твориться!» Прослухав пасаж, повторив його подумки. Тихо шелестіло під подихом леготу листя, цвіріньчали пташки, ластівки носилися від дому через сад — очевидячки, мали під стріхою гнізда; вийшов на стежку Бронин білий кіт, подивився на Станіслава з лінивим прижмуром і неквапно, велично й байдуже пішов далі — музикант не викликав у нього страху, та й інтересу. По-дитячому подумав, що Броня послала кота на звіди, зараз він до неї прийде, тітка візьме його на руки, прихилить вухо до писка, і кіт почне розповідати їй, що бачив і що робить отой їхній гість-прийда: він чомусь поглядає на сусідське обійстя, а там товчеться апетитна молодичка, така, що будь він людиною, не котом, байдуже повз неї не пройшов би. І цей ваш музика, скаже кіт, напевне поклав на неї око, хоч вона молодша за нього вдвічі — старий розпутний ваш небіж, їдко скаже на вухо своїй господині кіт, і від того на мертвому від кремів та мастил обличчі тітки Броні зовсім не оживуть, а тільки зімружаться по-рисячому чи по-котячому очі, а на вуста ляже задоволена всмішка.

— Не такий він уже святий як малюється, — скаже кіт, — до молодичок око ставить, не встиг приїхати — вже і в романи, той хрукт! Через це він і не жениться, що однієї йому, ласому, мало, а пробує і псує багатьох, притому дурить сам себе, ніби йому заважає оженитись якась дурна романтична молодеча історія, можете в таке повірити? До речі, молодичка та одружена, — скаже сакраментально кіт і оближеться невідь-чому, — і в неї дитина. Мав би совість! — по-святошному вигукне кіт. — Ці знамениті — вони більше порчені, як незнамениті, — не без злостивості завершить кіт, і тітка погладить його лагідно і похвалить моральні думки, а тоді й чмакне його в мордочку, сказавши солоденько:

— Ти мій Масюнечку! Розумничку, цьомуньку! Нема від тебе розумнішого і кращого.

— А таки нема! — скаже кіт, випнувши груди й розгладивши вуса. — Дайте за це ковбаси, мадам!..

Станіслав розсміявся на це видиво, витрусив із люльки попіл і подався до дому, щоб не нервувати тітки Ольги. Кіт велично сидів біля входу, ллючи з очей золоті потоки, а побачивши його, з ґанку зістрибнув, зупинився біля куща, в який легко було дременути, повернувся — і на його мордочці виникло щось подібне до глузливого насміху.

9

Зарипіли сходи — підіймалася до нього тітка Ольга, яку Бог позначив, щоб розрізнити її від сестри, родинною плямкою на щоці: були тітки однакового зросту (невеличкого), однакової повноти (кругленькі, наче бочечки), однаково вдягалися (без смаку) і зачісувалися; навіть заміж вийшли одночасно, а через те, що їхні чоловіки одружилися на близнятах, то й доля обом випала однакова — їх одночасно забрали до війська як необмундированих і знищили при допомозі німецьких куль у першому ж бою, куди, ненавчених і не одягнених в армійську форму, відразу ж і погнали. Одружилися ж за півроку до початку війни, отже, прожили в подружньому житті два з чимось роки, від цього шлюбу в Ольги народився хлопчик, а в Олени ні: чи її чоловік, чи вона, чи обоє до того виявилися неспроможні. Через це виховували Ольжиного хлопчика разом; Станіслав його пам’ятає; ходив у штанцях, застібнутих біля колін на ґудзики, був тихий і приголомшений турботами обох мам, бо обох так називав, але невдовзі по війні знайшов якусь розривну штуку: міну чи снаряд, притому зовсім недалеко від дому, притяг її в сад і почав розбирати — та розривна штука його й рознесла на кавалки, мав він тоді шість чи сім років, принаймні в школу ще не пішов. Трагедію близнят не описати, вони організували залишкам свого Дмитрика чи Мітюлі, як вони його називали, грандіозний похорон; Станіслав і це пам’ятає, бо Мітюля був тільки на два роки молодший за нього; до речі, про те, що він знайшов «щось дуже цікаве», Мітюля сповістив Станіславові, і вони домовилися піти подивитися разом, але в той день затримали в школі чи він сам не вельми поспішав, бо дорога зі школи додому була далеченька, а Станіслав любив їсти витрішки і мав звичку зупинятися через кожних десять кроків, а ще проходив він через базар — найцікавіше місце у місті, де продавали в той час усе на світі, завжди заглядав на той базар — найкраще місце для витрішок; отож, поки Станіслав дістався додому, нетерплячий Мітюля пішов до того «щось цікавого», сам його приніс до саду і сам розірвався на клаптики, помилувавши в такий спосіб його, Станіслава, про що в родині безконечну кількість разів згадували. І не було б, може, так жалко тітонькам Мітюлі, коли б він був хуліган, а був він хлопчик чемний і тихий, правда, не в міру шкодливий; можливо, і те «щось цікаве» він хотів підкласти котрійсь із тіточок чи мам у ліжко, але цікавість його здолала, і він спершу вирішив розібратися, що ж у тому цікавому є цікавого, — отак і сталася та незабутня трагедія;