Читати книгу - "Людина, що знайшла своє обличчя, Олександр Романович Бєляєв"

Цього ж дня Аріель довго розмовляв з Нізматом.

У кінці цієї бесіди Нізмат покликав свою онучку і сказав:

— Наш великий гість, Лоліта, благословляє твій шлюб з Ішваром. Тара повинна згодитися, не може відмовити.

Щоки Лоліти зашарілися, а в очах спалахнула радість. Вона кинулася до ніг Аріеля і «взяла прах від ніг його». Аріель підвів Лоліту. Яка вдячність була в її очах!

— Будь щаслива! — сказав він і посміхнувся. Але посмішка бога вийшла сумною. І боги можуть іноді заздрити простим людям!

— Ти дуже любиш його, діді? — спитав Шарад Лоліту.

Він поливав квіти в горшках, розставлених по карнизу веранди. Лоліта сиділа над жаровнею біля халупи і повертала лопаткою в киплячому маслі овочі.

— Кого, Шарад?

— Твого нареченого, Ішвара.

Лоліта замислилась і не відповідала.

— Чого ж ти мовчиш?

— Я не знаю, Шарад, чи люблю його, — нарешті відповіла вона.

— Але чому ж ти зраділа, коли Аріель сказав, що він допоможе весіллю? Я бачив, як у тебе спалахнули очі.

Лоліта мовчала. Руки її помітно тремтіли.

— Ти ще маленький, Шарад, і тобі важко зрозуміти. Ішвар хороший юнак. Я знаю, він любить мене, хоч ми не сказали одне одному жодного слова.

— Чому?

— Мати не дозволяє йому ходити до нас, розмовляти зі мною, навіть дивитися на мене, щоб не осквернитися. Але він усе ж дивиться, і я бачу, що любить, хоча й не наважується сказати про це.

— Хіба він сам не парій?

— Так, він парій, але його рід стоїть на щабель чи два вище за наш… Залишатися вдовою на все життя — це так важко, Шарад. І потім дідусь Нізмат сумує, що його рід угасне. І він старіє. Йому вже дуже важко працювати. А якщо Нізмат помре, що буде зі мною? Мені залишиться тільки кинутися в воду, як це роблять у нас багато вдів.

Шарад задумався.

— А Аріеля ти любиш?

— Замовкни, Шарад! — перелякано вигукнула Лоліта. Кров одхлинула від її щік, брови насупились. — Про це не можна навіть думати!

— Чому? — невгавав Шарад.

— Хіба може пил на дорозі, який усі топчуть ногами, мріяти про сонце в небі?

— Сонце освітлює і квітку лотоса і пил на дорозі, — поважно відповів Шарад і лукаво примружився. — Аріель зовсім не сонце, він проста людина, як і я. Тільки я не вмію літати, а його навчили.

Прийшов Нізмат. Шарад непомітно вислизнув з веранди і побіг у ліс. Як собака-шукач, кружляв він по заростях бамбука, поки не знайшов Аріеля, що в задумі лежав під деревом.

— Я хочу тобі щось сказати, дада! — І, опустившись біля Аріеля на коліна, Шарад розповів йому про розмову з Лолітою.

Дандарат навчив Аріеля приховувати свої почуття, але все ж Шарад помітив, що його розповідь схвилювала друга.

— Тепер ходімо снідати, дада. Нізмат уже прийшов з роботи.

— Ходімо, Шарад! — І Аріель лагідно скуйовдив хлопчикові волосся.

Вони попростували до халупи.

— Старик працює, і Лоліта працює, а я вилежуюсь на траві, — сказав Аріель Шараду. — Та що з ним вдієш? Скільки разів я пропонував йому свою допомогу, Нізмат про це й слухати не хоче.

Старик зустрів Аріеля, як завжди, радісно і поштиво. Тепер Нізмат тільки мріяв про весілля своєї онучки. Хоч який він бідний, а весілля треба зробити не гірше, ніж у людей. Щоб були весільні флейти, пісенні причитання в ладі байраві і балдахін на подвір’ї з бамбукових жердин, оповитих гірляндами квітів. Замість канделябрів можна роздобути більше світильників. Добре було б запросити духовий оркестр, але це дорого коштує. Гірлянд нароблять Лоліта й Шарад. І треба якнайшвидше призначити день весілля.

— Може, відкладемо до свята пуджі? — сказав Аріель.

— Навіщо відкладати до осені? — заперечив Нізмат. — Чим швидше, тим краще. З Тарою ти ще не говорив, пане?

— Ні… Завтра говоритиму, — відповів Аріель. Він був дуже неуважний, майже нічого не їв, зате часто позирав на Лоліту, але її погляд був уперто прикутий до підлоги.

Після сніданку Аріель знову пішов у ліс. Під час своїх прогулянок він усе більше віддалявся од халупи.

Одного разу він вийшов з лісу і раптом зупинився як укопаний, вражений несподіваним видовищем. Перед ним сліпуче сяяла поверхня великого квадратного озера в рамці з білого каменю. На протилежному боці височіли білі замки, величезні, як гори, оздоблені, як карбовані золоті речі, і легкі, як мереживо. Один замок занурювався білою стіною у воду озера і відбивався в ній з усіма галереями чудової різьбленої роботи, легкими башточками, високими й низькими, неоднакової висоти і різного вигляду, що нагадували фантастичні квіти; з балконами, лоджіями і примхливими дахами.

У центрі будови величне склепіння сягало до маленької, тоненької, різьбленої дзвінички з видовженим круглим куполом. Споруда згори донизу була вкрита різьбленням, арабесками, живим рухом примхливих ліній. Все це було схоже на дивну фантазію сну.

Коли Аріель розповів Нізмату про свою знахідку, той здивувався:

— Ось куди ти зайшов, пане! Це палаци нашого раджі Раджкумара.

Відтоді чарівний вигляд палаців притягав Аріеля, як магніт. Краса архітектури вперше відкрилась його очам і глибоко запала в душу.

Він нерідко пробирався до заповідних палаців і крізь зарості милувався ними, як живими істотами. Іноді