Читати книгу - "Розкоші і злидні куртизанок, Оноре де Бальзак"

— Бачити його!.. Бачити його!.. О, панове, я нічого поганого не зроблю! Коли ви не хочете, щоб я вмерла тут, дозвольте мені побачити Люсьєна, мертвого чи живого!. Ах, ти тут, друже мій! Вибирай між моєю смертю і...

Вона поникла.

— Ти добрий, — провадила вона. — Я любитиму тебе...

— Винесімо її! — сказав пан де Бован.

— Ні, ходімо в камеру Люсьєна, — відказав пан де Гранвіль, читаючи в блукаючих очах пана де Серізі його намір.

І він схопив графиню, підвів її, взяв під одну руку, а пан де Бован під другу.

— Пане, — сказав пан де Серізі начальникові, — про все це — мертва мовчанка!

— Будьте певні, — відповів начальник. — Ваше вирішення правильне. Ця дама...

— Це моя дружина.

— Ах, пробачте, пане! Вона, безперечно, зомліє, побачивши молодого чоловіка, і тоді її можна буде винести в карету.

Така була й моя думка, — сказав граф, — пошліть одного з ваших людей сказати моїм слугам, на дворі Арле, щоб під’їхали до ґрат, там тільки моя карета...

— Ми можемо врятувати його, — казала графиня, прямуючи з мужністю і силою, які здивували її охоронців. — Є способи повернути йому життя!..

І вона тягла обох судових урядовців за собою, гукаючи до наглядача:

— Ідіть, ідіть мерщій! Одна секунда коштує життя трьох людей!

Коли двері камери відчинились і графиня побачила Люсьєна, що висів наче одяг на вішалці, вона кинулась була до нього, щоб обійняти і схопити його, але впала обличчям на підлогу камери, видаючи хрипкі зойки. Через п’ять хвилин її відвезли в кареті графа; вона лежала на подушках, чоловік її стояв перед нею на колінах. Граф де Бован поїхав по лікаря, щоб подати графині першу допомогу.

Начальник Консьєржері оглядав зовнішні ґрати входу і казав своєму секретареві:

— Адже нічого не жаліли! Прути ковані, випробувані, за них дуже дорого заплатили, та ось в одному з них, виявляється, був дефект...

Генеральний прокурор, вернувшись у кабінет, змушений був дати інші інструкції своєму секретареві. На щастя, Массоль іще не приходив.

Через кілька хвилин після того, як пан де Гранвіль пішов, поспішаючи до пана де Серізі, Массоль прийшов до свого колеги де Шаржбефа в управління генерального прокурора.

— Любий мій, — сказав йому молодий секретар, — коли ви хочете вробити мені приємність, надрукуйте те, що я вам зараз продиктую, в завтрашньому номері вашої “Газети”, в тому розділі, де ви сповіщаєте про новини з судового життя. Ви самі зробите заголовок. Пишіть.

І він продиктував таке:

“Установлено, що мадемуазель Естер Гобсек сама заподіяла собі смерть. Точно доведене алібі пана Люсьєна де Рюбампре і його невинність тим більше примушують шкодувати про його арешт, що в ту саму хвилину, коли слідчий давав наказ про його звільнення, цей молодий чоловік несподівано помер”.

— Навряд чи потрібно, любий мій, — сказав кандидат Массолеві, — рекомендувати вам нічого не говорити про невелику послугу, якої від вас бажають.

— Якщо ви робите мені честь своєю довірою, я візьму на себе сміливість, — відповів Массоль, — висловити вам одне міркування. Ця замітка викличе образливі коментарі на адресу правосуддя...

— Правосуддя досить сильне, щоб витримати їх, — зауважив молодий чоловік із прокуратури з гордістю майбутнього судді, вихованого паном де Гранвілем.

— Дозвольте, любий пане, можна уникнути цього лиха двома фразами.

І адвокат написав таке:

“Судові процедури ніяк не спричинилися до цієї сумної події. Розтин, зроблений негайно, виявив, що смерть сталася через аневризму в останній стадії. Якби пан Люсьєн де Рюбампре був схвильований своїм арештом, смерть його настала б значно раніше. Ми можемо ствердити, що цей нещасний молодий чоловік зовсім не був засмучений своїм арештом, сміявся з нього і казав, коли його супроводили за Фонтенебло до Парижа, що його невинність буде доведена, як тільки він з’явиться перед слідчим”.

— Хіба не буде все врятовано таким способом? — спитав адвокат-журналіст.

— Ви маєте рацію.

— Генеральний прокурор буде завтра задоволений вами, — хитро відповів Массоль.

Можливо, що більшість читачів, так само як і вишукані особи, вважатимуть, що цей етюд не закінчується смертю Естер і Люсьєна. Можливо, що Жак Коллен, Азія, Європа і Паккар, при всій мерзенності їх існування, досить цікаві, щоб у читачів виникло бажання дізнатись, який був кінець цієї історії. Зрештою, цей останній акт драми може доповнити картину звичаїв, подану в цьому етюді, і розв’язати чимало складних ситуацій, так дивно переплетених життєвою кар’єрою Люсьєна, яка зв’язала мерзенних каторжників з найвищими особами суспільства.

Таким чином, як ми бачили, найвидатніші події в житті більш-менш правдиво відбиваються в паризькій хроніці дрібних подій. Так воно буває і з набагато важливішими справами.

ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА

ОСТАННЄ ВТІЛЕННЯ ВОТРЕНА

— Що трапилось, Мадлена? — спитала пані Камюзо, побачивши свою покоївку, що ввійшла до неї з таким виглядом, якого слуги вміють набувати за критичних обставин.

— Пані, — відповіла Мадлена, — пан тільки що вернувся з суду, але в нього таке збентежене обличчя і він у такому стані, що пані, мабуть, краще буде піти до нього в кабінет.

— Він що-небудь казав? — спитала пані Камюзо.

— Ні, пані, але ми не бачили ніколи такого обличчя в пана, можна подумати, що в нього починається хвороба. Він жовтий, здається зовсім стурбованим і...

Не чекаючи кінця фрази, пані Камюзо кинулася з кімнати й побігла до свого чоловіка. Вона побачила слідчого, що сидів у кріслі, витягши ноги, спершись головою на спинку; руки його звисали, обличчя було бліде, очі безтямні, зовсім такі, наче він мав ось-ось знепритомніти.

— Що з тобою, друже мій?