Читати книгу - "На високій полонині. Книга 2. Нові часи (Чвари), Станіслав Вінценз"

— Цілу зиму стереглися лісових дівок, боялися власної тіні, а тут прийшла така, не лісна, а сільська, і що тут скажеш, коханка панська, і вже!

— Добре, що недовго, що вже кінець, хоча хто ж знає? — відповів його сусід, теж старий Соломійчук, як говорили, із тих брехливих.

Пехкало промимрив:

— Не в цьому головний сором, головний сором вже давно набирав, як чиряк. І може луснути. Добре, що той лилик писаний, тихолазий вже забрався. Легше дихати, хоча хто знає.

Гордійчук уникливо відповів:

— Ну так, та пара, Іванисько з жінкою, не надто балакучі, не легко з ними, трохи не по собі.

Пехкало важно надув губи, змусив почекати на відповідь:

— Пех! говорять чи не говорять, не це важливо, важливо те, що роблять?

Ґуцинюк пригадав собі:

— Що у нього спільного з тими вовками?

— Може сам, — вирвалося у Пехкала і він замовк.

— Що значить сам? — поцікавився Ґуцинюк.

Гордійчук поспішно почав політично відводити у свою колію:

— Чого нам говорити про те, чого не видно, дивімося на те, що видно, що від тієї розцяцькованої відьми Кузьма ще більше розкудлався, а тому старому полатайкові розпалилося у голові, спаскудив храм більше, ніж наригав би на стіл. — Гордійчук притишив голос. — Ну і наш ґазда відколи присів коло неї біля ватри, га — пригляньтесь тепер до нього уважно.

— Раніше такого не було, з відьмами відразу робили порядок, чи стара чи молода, — додав Соломійчук.

Гордійчук скривився, відповів помірковано:

— Порядок? У нас не дуже. Старенький Гердеґа рахується мені якимось стрийком, не те, що я, він великий багач і бувалець, махнув колись якогось гавкача бардкою по голові. За це поїхав аж до Станіславова, до головного криміналу. Тихцем говорять, що він був ще далі, аж на самій верхівці, у найголовнішому криміналі, але він не признається. Але відомо то, що роками його не було в хаті, у світі він наслухався не однієї новини і мудрості. Сам Гердеґа говорить, що там у мудрому світі з первовіку припікали відьом залізом раз за разом так щільно, що ті зізнавалися і точно показували, де спали з чортом і як з ним бісилися. Але потім повіяла безбожність і це припинили. Нічого не вдієш. А у нас що? Хіба-що на воді десь часом котрусь трохи топили, а як тільки починала тонути, то відразу виловлювали і вибачались. Нашим чорт зовсім не заважає, а з відьом підсміхаються замість того, щоб припікати. Наш народ з первовіку безбожний.

Ґуцинюк зажурено зітхнув:

— Ой так, і хтозна, що з цього тепер буде; ви добре кажете, ґазда почорнів, просто згаснув, а без нього бутин згасне і ми пропали.

— Але ж є реваш, — буркнув Соломійчук.

— Реваш без людини? Самі знаєте, чого вартий, — журився Ґуцинюк.

Гордійчук обурювався далі:

— Хай собі чарує паничів, вірменів, євреїв, їм і так нічого не зашкодить, але від наших — вара, гадина!

Дмитро Калічина, прозваний так, бо був ущербним, намагався захищати Марійку:

— Ви кажете, що відьма, та це вже давніше проявилось би, але досі ніхто про це не чув. У нас була інша, справжня, така, що коли розлютилася на когось і глянула на поле ячменю, то врівень того, як її очі проїхали по ячмені, ячмінь засихав і чорнів. Ну, ячмінь не може захищатися, а людина може, хто ж його змушував танцювати з відьмою або сідати коло неї.

Гордійчук поспішно:

— Я про ту знаю, її було легко впіймати, стерво сухе і зле, але вона вже потім остерігалася. Але що ж зробиш з такою, як ця, гладенька і солодка. Суди заодно з відьмами, коли скажеш, що відьма, то суддя сміється, неначе з якоїсь розваги. Безбожність.

Пехкало пробурчав:

— Безбожність? Що ж вам у голову приходить ганяти за відьмами, підіймати село і може ще й брати гріх на плечі? Ні! Свідомий чоловік сам собі дає раду. Хто на нього чорта напустить, то він відразу відкине обертин і закарбує того без сокири, припече без вогню. — Пехкало глянув на свої горщики.

Соломійчук з запопадливістю перед Пехкалом намагався вгадати і промовляв відважніше:

— А що між ними є, між тим тихим мисливцем і тим кудлатим з вилупленими очима, що його звуть Нявчуком?

Пехкало важно помовчав і пробурмотів:

— Запитайте Біриша, він не збреше, бачив на власні очі, і старий Булиґа теж.

— Що бачили?

Пехкало почав шептати:

— Раз Нявчук зайшов до Жабйого, у нижню парафію, і раптом злетілися птахи з усіх сторін, обсіли його і так дзьобали в очі, в ніс, в рот, що він мусив утекти до хати Булиґи. Ну?

Буря і докази

Скрипнули двері, до колиби зайшов Вітролом. Крізь прочинені двері вони побачили блискавку, потім почули, як віддалений грім проходив по горах. Це святий Юрій відчиняв ворота для весни. За Вітроломом поспішно заходили бистрецькі рубачі, що поверталися від миґли і від гаті. Свято відразу змішалося з робочим днем, храм — з працьовитим бутином, як тепле повітря з холодним. Рубачі були втомлені подвійно, храмом і роботою, дідки пустували. За святковою інерцією Соломійчук і надалі плів голосно і необережно:

— У нас на Пушкарі все знають. Наші ходять на Ґаджин за скарбами і на випаси також. Кузьма Ґотич — то син другої жінки Данила, яка зветься Солимона, і хто ж вона? Охрещена нявка, а ще кажуть, що відьма. Від неї Нявчук, тому птахи з ним воюють, винюхують совиний рід і дзьобають.

Бистречани, що лежали вже по різних кутах колиби, голосно зареготали. Вже майже затихнули, але ще Мандат реготав, наче кидав виклик. Соломійчук покірно звісив голову, дідки знітилися, свято закінчилося. Пехкало обурився, наче ображений, але продовжував не надто виклично:

— Немудро ви смієтеся. Може неправда, що Данило після смерті жінки переселився до старої хати, туди, де сходяться Ґаджин і Кізя, до лісу над Псарик? Одружився з Солимоною і від цього все.

Рубачі сміялися голосно, один чи інший підіймалися на підстилці, споглядали з-під лоба, а Вітролом терпко пояснював:

— Чоловіче один з другим, це лиш плітки з вітру, та й усе. Кузьма Віхринка, званий так здавна, бо якось так хитається, не є сином Солимони, а першої жінки Данила, а Солимона