Читати книгу - "Спостерігаючи за англійцями"

символізм часто відходить на другий план перед соціальною та ритуальною складовою події. Наприклад, важливіше, кому з дітей пощастило отримати головні ролі (Марії та Йосипа), ролі другого плану (Трьох Царів, Господаря, Старшого Пастушка, Ангела), а хто має змиритися із зовсім другорядними ролями дрібних пастушат, ангеликів, овець, корівок, осликів і всякої іншої худобинки. Школу може сколихнути раптовий напад політкоректності і традиційний вертеп можуть замінити на щось більш «мультикультурне» («ми тут всі дуже мульті-культі!» — якось мені сказав молодий робітник-азіат з Йоркшира). Оскільки це Англія, то суперечки та махінації навколо кастингу до вистави дуже рідко ведуться відкрито, весь процес більше скидається на кулуарні рокіровки, маніпуляції а-ля Макіавеллі та незадоволене бубніння попід ніс. У заповітний вечір татусі зазвичай спізнюються і встигають записати тільки другу дію Вертепу на відео — руки трясуться, картинка стрибає, і, взагалі, вони весь час знімають не того баранця!

Різдвяна вистава — це ще одна дивна, в корені англійська, традиція. Чи не в кожному театрі країни ставлять на Різдво якусь дитячу чи народну казку, як-от «Аладдін», «Попелюшка», «Кіт в чоботях», «Дік Вайтінгтон», «Матінка Гуска» та ін., де перебрані чоловіки (так звані «Тітки») виконують жіночі ролі, а жінка в чоловічому костюмі виступає в ролі Головного Хлопчика. Під час вистави заведено, щоб публіка, зокрема діти, активно реагували на події — вони вигукують щось на зразок: «ВІН ПОЗАДУ ТЕБЕ!», «ОЙ, НІ, ВТІК!», «О! ВЕРНУВСЯ!» (ритуал, якому залюбки і з ентузіазмом віддаються і дорослі глядачі). Сценарій, на думку дорослих, рясніє всілякими двозначними жартами (діти, як не дивно, з них регочуть, аж за боки тримаються, а потім терпляче пояснюють суть жартів батькам).

«Різдвяні лементи» і Правило Скруджа

«Закупи на Різдво» — це перше, що спадає на думку тим, хто каже, що не любить це свято. Йдеться про закупи подарунків, продуктів, листівок, прикрас та всілякі інші пастки. Оскільки ненавидіти закупи — це ознака мужності, то чоловіки особливо завзято скаржаться, яке ж те Різдво їм осоружне. Нарікання на Різдво — це вже щось з розряду всенародної традиції, тож обидві статі починають «різдвяні лементи» десь так в перших числах листопада.

По суті, в нас є неписане правило, яке велить у передріздвяний час поводитися в стилі Скруджа («Різдво? Яка дурня!»), тож важко знайти дорослого, який би щиросердо зізнався в безапеляційній любові до Різдва. Хейтери Різдва навіть пишаються хейтерством — буцімто вони перші з роду людського, хто помітив «яким комерціалізованим тепер стало Різдво» і що «кожного року різдвяна гонка починається все раніше — скоро ті срані декори виставлять у серпні!», як все дорожчає, як до біса людно на вулицях, а в магазинах стільки народу!

Лементи хейтерів достоту повторюються з року в рік — вони свято вірять в оригінальність своїх плачів і в те, що їх таких — нещасних, нікому не зрозумілих, провидців, — меншість. Ексцентрики, які люблять різдвяні закупи, а заразом й усі інші ритуали, тримають язика за зубами і не розповідають про свої єретицькі уподобання. Вони навіть можуть приєднатися до щорічного фестивалю плачів — просто із ввічливості та товариських міркувань, точнісінько як ті, хто любить дощ, із ввічливості кажуть, що дощовий день — це просто паскудство. Чого ж відмовляти собі в насолоді очорнити Різдво: «сучасні скруджі» вже стали нормою (особливо з погляду чоловіків, на думку яких, дорослий дядько, що без тортур визнав любов до Різдва, враз набуває рис жіночості), і всі люблять добрий різдвяний лемент! Ті з нас, хто тішаться Різдвом, вже майже соромляться своїх збочених уподобань: «Так, ну, та, але, м-м-м, якщо чесно, то мені взагалі-то подобаються всі ці смішні прикраси, і я люблю вишукувати подарунки… Це смішно, я знаю…».

Та не всі, хто ганять Різдво, сліпо слідують правилу «скруджа». Є дві групи хейтерів, які мають на це повне право і яким я щиро співчуваю: перша — це малозабезпечені сім’ї, які виживають на копійки і яким справді важко купити дітям подарунки до свята; друга — це працюючі матері, не обов’язково бідні, для яких різдвяна гонка більше схожа на муки, а не на свято.

Подарунки на Різдво

Подарунок, як вам скаже будь-який студент-антрополог, — ніколи не дарують просто так. Всюди у світі подарунок передбачає віддяку. І це не так вже й погано: обмін подарунками — це знакова форма соціальної взаємодії. Навіть подарунки дітям, від яких годі очікувати подарунку навзаєм, не виняток: діти, отримавши подарунок на Різдво, мають віддячитись слухняною та чемною поведінкою. Те, що вони й близько не віддячують так, як собі думали дорослі, — діло десяте, адже правило не втрачає сили, якщо хтось його порушує.

Цікаво, що маленьким діткам, від яких не варто чекати розуміння правила вдячності, дарують різдвяні подарунки не «напряму», а через посередництво магічних істот — Батечка Різдва, наприклад. Травматичне усвідомлення, що ніякого Батечка Різдва не існує насправді, є моментом усвідомлення правила взаємності і що подарунки зовсім не є безкорисливими дарами.

Наші комплекси стосовно грошей і тут можуть завдавати клопотів, особливо у вищих колах та верхах середнього класу, які особливо конфузяться з цього приводу. Говорити про ціну різдвяних подарунків — немислима убогість; власне, назвати ціну чи просто натякнути, що він «дорогий», — це взагалі за межею. Хоч і загальні, неконкретні скарги на ціни різдвяних подарунків цілком допустимі, та гемзити без упину про фінансовий аспект подарункообміну — це вже грубо і нечуло, адже обдарованому від цього ніяково.

Реальні витрати на різдвяні презенти перебувають в оберненій залежності до статків: бідні сім’ї робочого класу схильні дарувати коштовні подарунки, особливо дітям, і часто через це вв’язуються у кредити та борги. Середні класи (особливо з категорії «наставників») цю їхню звичку побожно зафукали, а самі втішаються ощадливістю, паралельно поїдаючи дорожезні органічні овочі і милуючись вишуканими вікторіанськими іграшками на ялинці.

Переддень Нового року і Правило впорядкованого безладу

Більшість з нас спроможні визнати, що люблять Новий рік (хоч дехто з табору «скруджів» щороку гугнить, що все опротивіло до оскоми). Це свято — вже відверто карнавальне, і йому притаманні усі відповідні атрибути лімінальності: культурна ремісія, легітимізація девіантної поведінки, перевдягання, змінені стани свідомості, атмосфера всезагальної розкутості і т. д. Новий рік — прямий нащадок поганських свят середини зимового циклу, які причесали та причепурили християни, надавши обряду нового змісту та вигляду.

Точнісінько, як на Тижні першокурсника, різдвяні корпоративи та інші наші свята не такі розгульні і безконтрольні, як це люблять собі думати пуритани-аскети, яким ці свята не до смаку, і самі учасники дійств, які себе бачать як нестримних балагурів-анархістів. Насправді ж хмільні новорічні балагани — це дуже навіть впорядковані дебоші, під час яких можна переступати лише через певні табу і розкріпачення допустиме лише до певної міри. Так, стандартний етикет англійського пияцтва виглядає так: голим задом світити можна, передом — ні; битися можна, пертися без черги — ні; масні