Читати книгу - "Хибні мрії, Ліана Меко"

Кіра повільно кивнула. Вона розуміла. Можливо, мама права, і спокійне, ніжне кохання набагато краще і безпечніше від почуттів, що спалюють вщент. Почуттів, від яких зриває дах, відключає свідомість і відбирає тебе в себе. Почуттів, які підносять до небес, а потім безжально кидають тебе об землю.

- Я сподівалася, що тебе ця доля мине. – продовжила мама тихим розміреним голосом. - Ти завжди була такою розумною дівчинкою, такою зайнятою. Це я у своїй юності мріяла про кохання і тільки. Як і більшість дівчат. А ти інша. Занадто доросла, діяльна, цілеспрямована. Не по роках розуміюча, як треба жити... як правильно. Я все хотіла стати тобі опорою, десь допомогти, підказати, десь проконтролювати та наполягти. Але тобі опора була непотрібна. Вона в тебе й так завжди була. Це ти. - Мама голосно проковтнула і майже нечутно додала. - Ти сильна.

- Ох, мам. – схлипнула Кіра. - Про що ти говориш? Поглянь на мене. - Кіра розвела руки, показуючи на себе. Та де ж там сильна - її просто ламає від болю, вона буквально розвалюється на частини. І від чого? Від нерозділеного кохання?

- Тобі боляче. Я бачу. - Зітхає мама і кладе руку на її голову. Вона все розуміє. Розуміє без зайвих слів. – Але боляче буває всім. Усі ми відчуваємо емоції. Хіба сила в тому, щоб не відчувати?

- Іноді мені здається, що так. - Кіра прикриває очі, несвідомо потягнувшись до теплої маминої руки, що дарує таку необхідну їй підтримку і ласку. - У мене надто багато почуттів. Так було завжди. І вони штовхають мене на безглузді вчинки... все моє життя. Я зовсім несхожа на тебе… Я хотіла бути сильною, такою, як ти, зібраною, врівноваженою. Але у мене не виходить.

- Ох, Кіро... Ти думаєш, що я ніколи не робила дурниць? – посміхнулася мама. - Повір мені, робила, і чимало. Мені теж буває боляче та страшно. І я теж буваю чутливою. І примхливою, і уразливою. Можеш спитати у свого тата. - З усмішкою зиркнула на Кіру мама. Знову погладила її по голові і за кілька хвилин тихо додала. – Не зламатися під гнітом свого болю, своїх емоцій та почуттів, бути здатною прийняти себе зі своїми слабкостями – ось що означає бути сильним. Ти переживеш усе це. Я точно знаю.

Кіра відчула, як сльоза скотилася по щоці. А за нею ще й ще. Все ж таки не витримала. Втома, образа, жалість до себе таки взяли своє. Але сльози - це не завжди погано? Сльози вміють змивати смуток. Вони звільняють.

Мама посміхнулася і лягла поруч з Кірою. Міцно обійняла і майже пошепки додала:

– Єдине, що я дуже чітко зрозуміла за все своє довге життя… – мама посміхнулася крізь сльози та шморгнула носом. - Так це те, що навіть якщо всередині пекло, вихід є. Просто… роби те, що любиш. Роби те, що тішило тебе завжди, незалежно ні від чого, ні від кого. Роби те, від чого горять очі, і пекло стане трохи меншим.

Кіра притулилася до мами, уткнулася носом у її плече, дозволяючи сльозам стікати по обличчю і застигати на маминій шкірі. Вона знайшла підтримку там, де зовсім не очікувала її зустріти. Отже, світ не такий поганий, як їй сьогодні здалося. Завжди є щось, за що можна зачепитися.

У будь-якої туги завжди є кінець. Завтра чи через рік.

Будь-який біль з часом вщухає.

Якщо наповнити життя цікавими подіями та приємними емоціями, вони просто витіснять біль від розбитого серця.

Кіра збере його по уламках. Знову.

Вона вилікується. Так, як уміє. Як знає.

Мама права. Щоб позбавитися відчуття, що з кожною секундою ти все нижче і нижче падаєш звідкись з величезної висотки, потрібно робити те, що робив раніше. Жити так, як жив. До проклятого кохання, до того, як серце перетворилося на попіл.

Щоб не ув'язати в болоті жалості до себе, в образі, страху та смутку, треба робити те, що любиш.