Читати книгу - "Правда про справу Гаррі Квеберта"

— То ви сповістили Пратта, а він навіть не перевірив вашої версії?

— Так. Кажу ж, начальник запевнив мене, що це помилка. Він не сумнівався, а розслідування очолював саме він, тому знав, що робить. Пратт сказав, що це просто дорожня пригода, тож я так і написав у рапорті.

— Вам це не здалося дивним?

— Тоді не здалося. Я подумав, що надто захопився і поспішив. Але роботу я на тому не завершив: відправив тіло на експертизу, передовсім щоб збагнути, що могло статися й чи ця аварія не через алкоголь, бо ми ж знайшли розбиту пляшку. Та через падіння, а потім іще й од морської води тіло майже не збереглося, тож стверджувати щось напевне було неможливо. Кажу ж, від чоловіка лишилася лемішка. Експерт міг лише сказати, що тіло пролежало там кілька тижнів. Лежало б іще хтозна-скільки, якби той рибалка не помітив відблиск автівки. А потім тіло повернули родині, і все. Кажу вам, за всіма ознаками то була звичайна автокатастрофа. Та зараз, коли я стільки всього дізнався, надто ж про Пратта і дівчинку, я вже нічого не певен.

У тій сцені, як її змалював Даррен Венслоу, і справді було багато незрозумілого. Після розмови з ним ми з Ґегаловудом пішли кинути щось на зуб на набережну Саґамора. Маленький порт, до нього приліпилася крамничка і ятка з листівками. Гожа днина, яскраві барви, неозорий океан. Довкола, то тут, то там, часом коло самісінької води розкидано прегарні пістряві будиночки з доглянутими садками. Ми замовили стейків і пива в маленькому шинку з терасою на палях, що нависала над океаном. Ґегаловуд замислено ремиґав стейки.

— Про що ви думаєте? — запитав я.

— Про те, що всі факти свідчать проти Лютера. Він їхав з речами… Тобто вирішив тікати і, може, забрати з собою Нолу. Та план провалився: Нола вирвалася, йому довелося вбити бабцю Купер, а потім він ударив Нолу, не розрахувавши сили.

— Гадаєте, убивця — він?

— Як на мене, так. Але тут не все зрозуміло… Не втямлю, чому Стерн нічого не сказав нам про чорний «шевроле». Все-таки це важлива деталь. Лютер зникає разом з автомобілем його компанії, а Стерна це не турбує? І чому, в дідька, Пратт нічого не став з’ясовувати про нього?

— Вважаєте, Пратт якось причетний до зникнення Ноли?

— Скажу так: непогано було б до нього поїхати і запитати, чому він відмовився від версії з Калебом, попри рапорт Венслоу. Поміркуйте самі: йому подають на таці підозрюваного на «шевроле монте-карло», а він каже, що той ні до чого не причетний. Хіба не дивно? І якщо він сумнівався у марці тачки, вважав, що то радше «нова», ніж «монте-карло», то мав би занести це до рапорту. Але в рапорті йдеться лише про «монте-карло»…

Того ж дня, по обіді, ми вирушили до Монберрі, у маленький мотель, де оселився Пратт. То була одноповерхова будівля з десятком вишикуваних рядком номерів і місцем для паркування перед кожними дверима. Мотель видавався безлюдним, автомобілів було тільки два: один із них — перед Праттовим номером, либонь, його власний. Ґегаловуд постукав у двері. Відповіді не було. Він загупав дужче, з тим-таки успіхом. Проходила покоївка, і Ґегаловуд попросив її відчинити двері загальним ключем.

— Це неможливо, — мовила вона.

— Як це — неможливо? — вигукнув Ґегаловуд, показуючи їй свій жетон.

— Сьогодні я вже декілька разів приходила, щоб прибрати у номері, — пояснила жінка. — Гадала, може, клієнт вийшов, а я не бачила, та в нього ключ стирчить у шпарині, зсередини. Відчинити неможливо. Отже, він тут. Хіба що вийшов, і двері захряснулися разом із ключем, таке буває, коли клієнт поспішає. Але його авто на місці.

Ґегаловуд спохмурнів. Він гупав у двері, вимагаючи негайно відчинити. Пробував зазирнути у вікно, та через штори нічого не було видно. Тоді вирішив висадити двері. Після третього удару ногою замок вилетів.

Колишній начальник поліції Пратт лежав у калюжі крові.

8. Анонімник

— Маркусе, виграє той, хто ризикує. Щоразу як перед вами постає нелегкий вибір, згадуйте це правило. Хто не ризикує, той не виграє.

Витяг зі «Справи Гаррі Квеберта»

У вівторок, 22 липня 2008 року, довелося й містечкові Монберрі пережити переполох, що охопив Аврору декілька тижнів тому, коли виявили тіло Ноли Келлерґан. Поліційні патрулі з усього округу з’іжджалися до мотелю неподалік від промзони. Пліткували, що вбили колишнього начальника аврорівської поліції.

Сержант Ґегаловуд незворушно стояв біля дверей номера. Декілька експертів працювали на місці злочину, і він не втручався, лише спостерігав. Я питав себе, що відбувається зараз у нього в голові. Раптом він обернувся, помітив, що я стежу за ним, сидячи на капоті поліційного авто, і, мов розлючений бугай, посунув на мене.

— Якого дідька ви тут робите зі своїм плеєром, письменнику?

— Надиктовую епізод для книжки.

— А ви знаєте, що сидите на капоті поліційного автомобіля?

*

— Якого дідька ви тут робите зі своїм плеєром, письменнику?

— Надиктовую епізод для книжки.

— А ви знаєте, що сидите на капоті поліційного автомобіля?

— Ох, перепрошую, сержанте. Які новини?

— Негайно вимкніть плеєр.

Я скорився.

— За попередніми результатами слідства, Праттові завдали ударів по голові, — сказав Ґегаловуд. — Один або кілька. Важким предметом.

— Як Нолі?

— Десь так. Смерть настала понад дванадцять годин тому. Простіше кажучи, сьогодні вночі. Думаю, він знав убивцю. Певне, відчинив йому, може, й чекав