Читати книгу - "Звіяні вітром. Кн. 2"

Спиртне вдарило Скарлет у голову, голова пішла обертом і до всього на світі зробилося байдужно. Даремна річ брехати Ретові. Та він же просто читає у неї в думках!

— Тоді я, власне, не думала ні про Бога... ні про пекло. А якщо й думала... що ж, я гадала, Бог мене зрозуміє.

— Але тепер ви гадаєте, що Бог неспроможний зрозуміти, чому ви вийшли за Френка?

— Як ви, Рете, Можете так говорити про Бога, коли в нього не вірите?

— Але ви вірите в Бога помсти, і саме це зараз важливо Чому Бог не міг би зрозуміти? Ви шкодуєте, що Тара й досі належить вам і що в ній не живуть якісь там саквояжники? Шкодуєте, що ви не голодна й не обшарпана?

— Звісно, що ні!

— То чи мали ви якийсь інший вибір, ніж одруження з Френком?

— Не мала.

— Він же не мусив з вами одружуватись, правда? Чоловіки щодо цього можуть чинити на свій розсуд. І він зовсім не повинен був дозволяти, щоб ви коверзували ним і спонукали робити те, чого йому не хотілося, правда?

— Але ж...

— То навіщо за цим переживати, Скарлет? Якби вам випала змога почати все наново, ви знову стали б йому брехати, а він мусив би одружитися з вами. Ви знову стали б наражати себе на небезпеку, а він мусив би мститися за вас. Якби він одружився з вашою сестричкою Сью, вона, можливо, не призвела б його до смерті, але зробила б удвічі нещасливішим, ніж зробили ви. Інакше просто не могло бути.

— Але я могла б краще ставитись до нього.

— Могли б... якби ви були кимось іншим. Ви народжені для того, щоб попихати кожним, хто дозволяє вам це робити. Дужі створені панувати, а слабкі коритися. То все Френк винен, що не взяв вас у добрячі шори... Я дивуюся з вас, Скарлет, що в дорослому віці розбурхуєте в собі совість. Таким конформістам, як ви, це зовсім ні до чого.

— Кон... Як ви сказали?

— Це такі люди, що пристосовуються до будь-яких обставин.

— А це погано?

— Доброю славою вони ніколи не тішились, особливо в очах тих, які мали такі самі можливості, але не зуміли ними скористатися.

— Ох Рете, ви знов глузуєте, а мені здавалося, що ви сьогодні будете милий.

— А я таки милий, як на мене. Скарлет, голубонько, ви просто п’януваті. Оце увесь ваш клопіт.

— Як ви смієте!..

— Так, я смію. Ще трошки, і ви почнете проливати, як то зветься по-простому, «п’яницькі сльози», тому я зміню тему розмови й розважу вас однією новиною, яка поверне вам добрий гумор. Власне, заради цього я й прибув сюди в такий вечір — сповістити вам цю новину перед своїм від’їздом.

— А куди ви від’їжджаєте?

— До Англії і, мабуть, на кілька місяців. Забудьте про своє сумління, Скарлет. Я не маю наміру далі обговорювати спасіння вашої душі. То ви хочете почути мою новину?

— Але...— почала вона непевним тоном і не договорила. Завдяки спиртному, яке згладжувало гострі шпини самодокорів, та насмішкуватим, хоч водночас і заспокійливим словам Рета, блідий привид Френка розпливався в імлі. Може, Рет і має рацію. Може, Бог таки зрозумів її. Вона вже прийшла до тями настільки, що змогла відсунути дошкульні думки на край свідомості й сказати собі: «Подумаю про це завтра».

— То яка ж у вас новина? — не без зусилля запитала вона, сякаючись у його хустинку й поправляючи волосся, що трохи вже розкуйовдилось.

— Моя новина ось яка,— відповів він, осміхаючись до неї.— Я й досі жадаю вас дужче, ніж будь-якої іншої жінки, і тепер, коли не стало Френка, мені здається, вам цікаво було б це довідатись.

Скарлет різким рухом вирвала долоню з його пальців і скочила на рівні ноги.

— Я... та ви найневихованіша в світі людина: прийти сюди в такий час із цими своїми ницими... Я повинна була б знати, що ви не змінитесь повік. Коли Френкове тіло ще й охолонути не встигло! Якби у вас хоч трошки порядності... Будь ласка, залиште мене...

— Тихіш, бо накличете сюди міс Дріботуп,— сказав він не підводячись, а тільки простягаючи руки й беручи обидві її долоні, стиснуті в кулачки.— Здається, ви хибно мене зрозуміли.

— Хибно зрозуміла? Ні, я зрозуміла вас ще й як добре.— Вона знову спробувала вивільнити долоні.— Відпустіть мене й забирайтеся звідси. Я ще ніколи в житті не чула такої нетактовності. Я...

— Цитьте-но,— сказав він.— Я пропоную вам руку й серце. Чи мені стати на коліна, щоб ви переконалися в серйозності моїх намірів?

Вона тільки охнула і, затамувавши подих, важко осіла на канапу.

Очі її були втуплені в нього, рот широко розтулений, а в голові снувалась думка, чи це не сп’яну їй причулося, бо ж мимохіть згадалось його глузливе: «Моя люба, я не з тих, які схильні до одруження». Або вона п’яна, або він з глузду з’їхав. Але щось він на такого не схожий. Він тримався так спокійно, наче говорив про погоду, і в його рівному протяглому голосі не було помітно анінайменшого збудження.

— Я все життя прагнув, щоб ви стали моєю, Скарлет, від того першого дня, коли побачив вас у Дванадцяти Дубах, як ото ви шпурнули вазу й лайнулися, засвідчивши тим самим, що ви не дама. Я все життя прагнув так чи інакше здобути вас. Але оскільки ви з Френком доробилися деяких грошенят, я зрозумів, що ви вже не звернетесь до мене з новими цікавими пропозиціями стосовно позичок і відповідних забезпечень. Отож я дійшов висновку, що доведеться одружитися з вами.

— Рете Батлер, це що, один з ваших брудних жартів?

— Я оголюю перед вами душу, а ви маєте до мене такі підозри! Ні, Скарлет, це цілком щире й шанобливе освідчення. Я визнаю, що з’явитись до вас о цій порі — не дуже тактовно, але у мене є поважна причина, яка зменшує мою провину. Завтра я виїжджаю на досить тривалий час, і якщо я чекатиму до свого повернення, то, боюся, ви, поки мене не буде, можете вискочити заміж за когось, хто має добрі гроші. Тож я й подумав собі: а чим я зі своїми грішми гірший? Справді, Скарлет, я ж не