Читати книгу - "Ігри Немезиди, Джеймс С. А. Корі"

А перед ворогом наразі якраз і стояло завдання: завадити їм, хоч би чим-небудь.

— Маєш іще два ГТЗ в гості, — повідомила Боббі.

— Дуже мило, — похвалив Алекс. — Беру курс на уникнення стрічі. А не хочеш передати їх нашим торпедам?

— Та вже й передала.

Розрахунок ворога був такий, щоб ті вольфрамові снаряди з його гармат точкового захисту прогризлись крізь торпедний супровід «Смугача» на близькій відстані. А на тій відстані, де вони перебували цієї хвилини, були вони чимось середнім поміж запрошенням до екіпажу «Смугача» помилково втелющитися в них і піднятим середнім пальцем руки. Алекс простежив курс прильотного вогню і так скерував дію маневрових двигунів, щоб пірнути вниз і ліворуч — для уникнення ледь закручених арок ворожого вогню, а тоді — вгору й праворуч, аби знову повернутися на первісний свій курс. Ось хмара торпед розступилась, пропускаючи ті снаряди крізь свої газові викиди та боєголовки.

— А за цими йдуть ще які ворожі гостинці? — спитав Алекс.

— Жодних таких, — повідомила за мить Боббі.

— Стеж, щоб не було їх більше, — попрохав Алекс. — Захвилювались наші «друзяки».

— Таке буває з лузерами, — сказала Боббі. Навіть не озираючись, Алекс розчув посмішку в її голосі.

А з купе в задку долинав, у темпі видихів-стаккато, Смітів голос. Навіть порівняно скромний політ за умов однієї g був чимсь утричі більшим за те, до чого призвичаївся цей чоловік. Уже не першу годину він пропалював власні відстані вузьким променем. Час від часу Алекс ловив записані Авасаралині повідомлення, а іноді долинав протягло-теплий чоловічий голос. Певне, з Марса хтось.

Ну, а що «Смугач»? Та цяцька цяцькою. Був колись. Але хоч екрани й були застарілі на десятки літ, вони все ще могли похизуватися наворотами. Алекс так налагодив настінні екрани, аби вони узгоджувалися із зовнішніми камерами, й довкола них розцвів широчезний зоряний ландшафт. Сонце тут було куди більше та яскравіше, ніж коли подивитися з Землі, але рямця екранів стискали його до якоїсь пекучої білини. Рукави Молочного Шляху яріли уздовж екліптики: відстань зм’якшила сяйво мільярдів зірок. А оте торпедне оточення натякало на плавбу серед хмари світляків, а за ними, яскраві, мов сім Венер у земних сутінках, палахтіли шлейфами викиди з дюз кораблів нападників, котрі зичили загибелі пасажирам перегонового пінаса.

Але разом із переслідувачами летіла й Наомі.

Боббі зітхнула.

— А знаєш, якась там тисяча з тих зірок, що сяють у нас за бортом, вона вже ж наша. Ну й що, який це буде відсоток? Три десятитисячних нашої галактики! І за це ми й скузуємось.

— Так ти гадаєш?

— А ти ні?

— Я ні, — сказав Алекс. — Так міркую собі, що б’ємося ми за те, хто прихопить більше м’ясива від загального полювання, а ще — за доступ до водопою. За права парування. За те, хто вірить у яких богів. Хто більше загребе грошей. Звичайні скузування приматів.

— За дітей, — додала Боббі.

— Дітей?

— Атож. Всяк хоче допевнитися, що його/її дітки матимуть кращу долю, ніж їхні батьки мали. Або кращу, ніж дісталася дітям усіх інших. Десь таке щось.

— Ага, либонь що так, — мовив Алекс. І повернув свій особистий екран назад, до тактичних завдань. Вивів останні дані про «Пеллу». Вона все ще тягла за собою прип’ятий до неї химерний, дешевий з вигляду цивільний корабель. І годі було визначити, чи ті щось звідти беруть, а чи туди щось скидають. Принаймні поки що це було єдине судно в складі невеличкої флотилії переслідувачів, котре не мало чисто військового дизайну. Від Наомі більш не надходило жодних повідомлень. І не знав Алекс, чи то був добрий знак, а чи якась проблема, але він не міг утриматися, щоб не перевіряти стан того корабля кожні п’ять хвилин, от ніби хотів позбутися колючки в нозі.

— А про своє дитя чи ти коли згадуєш? — запитала Боббі.

— А я не маю дітей, — признався Алекс.

— Не маєш? А я думала, що маєш.

— Жодного нема, — сказав Алекс. — Знаєш, не було досі жодної нагоди розжитись на нащадка. А чи були, та я не скористався? А як у тебе з цим?

— Не було ще бажання мати дітей, — призналася Боббі. — Мені досі вистачало тої родини, де я знайшлася.

— Ага. Родина.

Боббі помовчала хвильку, а тоді сказала:

— Ти думаєш про неї.

— Маєш на увазі Наомі?

— Ага.

Алекс обернувся до неї, не підводячись із крісла . Обладунок Боббі розкинувся від стіни й до стіни, а двигуни персонального її обслуговування тримали її неначе в обіймах. Глянути — геть розіп’ята. А та рана, що її Боббі видерла в днищі, створювала таке враження, ніби ця піхотинка потрапила в кораблик якраз через ту діру. А в виразі її обличчя дивним чином поєдналися і співчуття, і якась затятість.

— Звісно, я думаю про неї, — сказав Алекс. — Вона ж якраз там і сидить. І, схоже, становище її скрутне. І я ну ніяк не допетраю, які чорти занесли її туди. Сподіваюсь, та кавалерія не забариться порятувати нас отут, а я ж, як це станеться, вже й не знаю, що маю вчинити: чи допомогти їм перемогти «Пеллу», а чи стати на захист Наомі.

— Нелегка в тебе дилема, — погодилася Боббі. — Але ж ми виконуємо свою важливу місію. Маємо приставити Сміта на Місяць. Маємо вистояти нашу вахту.

— Та знаю. Але не можу не думати про це. І знай придумую варіанти, як пригрозити ворогам тими торпедами, що в нас лишились, аби вони злякались і віддали Наомі нам.

— А з тих варіантів є бодай один реальний?

— Жодного, — визнав Алекс.

— Немає нічого гіршого, як виконувати обов’язок, коли це означає