Читати книгу - "Пісня дібров, Павло Сергійович Дерев'янко"

— Заарештуйте цього юродивого!

Назустріч Романові посунули кілька характерників.

— Не займай! — прогорлав я, і розрядив піштоля в одного з них.

Соломинка, яка зламала верблюжу спину.

— Срібна куля! Його вбито!

Блиснула сталь, гримнули нові постріли — почалася Вовча війна.

Я помилився щодо рішучості характерників боротися за звільнення від кривавої угоди. Багато хто негайно вмив руки, тому чисельність Вільної Зграї значно поступалася Ордену. Оскільки я не міг дозволити придушення бунту, який мав знищити обидві сторони, то довелося особисто вступити в гру: вбивства, засідки, полонені, чари — все, як у старі добрі часи. Тільки поруч не було Мамая, а воював я проти його нащадків...

Що більше проливалося крові, то глибшало урвище між Орденом і Зграєю. Вдовиченко був кмітливим, вигадливим полководцем, і командувачів підібрав надійних, як кремінь. Ми постійно змінювали розміщення таборів, розпорошували сили, обманювали, били, притьмом зникали. Це була успішна стратегія: Орден мав стекти кров'ю від безлічі укусів. Проте вільні вовки також несли втрати... Я так захопився перебігом війни, що проґавив день, коли до Романа під білим прапором приїхав старий товариш Ігор Чорнововк, який попри близьку дружбу лишився вірним Раді сімох — він привіз пропозицію осавул про мирні перемовини. На мій превеликий жаль, Вдовиченко погодився.

— Навіщо, брате? Вони бачать низку поразок. Вони не знають, як протидіяти. Вони бояться! Тому намагаються задурити нас цими перемовинами, — переконував я.

— Не можна відвертатися від такого шансу, — за тижні протистояння під очима Романа набрякли чорні кола. — Вони готові на великі поступки.

— Великі поступки — ознака великої слабкості. Мусимо тиснути далі!

— Ні. Я оголошу перемир'я і прибуду на зустріч, — його кулак гупнув по столі. — Ми зайшли занадто далеко, Рахмане! Ще трохи, і Орден захлинеться власною кров'ю. Не цього нам треба!

Саме цього, мало не бовкнув я.

— Нам потрібен мир, — зітхнув Роман.

Він уже шкодував про Рокош.

— Мир? Після стількох смертей?

— Особливо після стількох смертей! Годі, Рахмане, я ухвалив рішення. Вважаєш мене зрадником?

— Аж ніяк, брате, — мені вдалося опанувати себе. — Чиниш гідно. Я не довіряю тій стороні, але твоя правда: варто спробувати...

Для зустрічі обрали символічну місцину — Миргород, вірніше, чисте поле під ним. До початку перемовин вовчі лицарі та вільні вовки почергово прочесали кожну кучугуру довкола, аби пересвідчитися у відсутності засідок та пасток.

У тілі пугача я спостерігав, як холодного полудня зближалися дві кавалькади. Бабки коней гру зли в снігу, копита хрустіли прозорою слюдою насту. Нестримний вітер рвав шапки і каптури вершників. Носи почервоніли, вуса заледеніли.

Я знав, що Роман погодиться на мир. Вивчив його доволі, аби читати думки: на вагах совісті Вдовиченка численні братовбивства давно переважили чутки про можливість розірвати угоду з Потойбіччям. Саме тому він і не взяв мене — боявся, що я зірву перемовини.

Мене ховали хмари. Від посланців Сірого Ордену я впізнав двох осавул, розгледів жінку... Рішення народилося вмить. Учитель не лише навчає — він учиться у власних учнів.

Заряджений піштоль у кігтях чекав. Аби лише порох не відсирів!

Кавалькади спинилися, і я сторчголов полетів униз.

— Смерть Сірому ордену!

Ніхто не зрозумів, як з-поміж вершників Вільної Зграї вигулькнув піший стрілець.

Голова жінки смикнулася, бризнула краплями розбитого гранату, тіло заточилося в сніг. Кілька секунд усі витріщалися...

А потім вибухнула різанина.

За мить я відчув те, що й застрелена мною характерниця: голову пробило кулею від щоки до потилиці. Я впав під гуркіт пострілів.

Роман волав, намагаючись спинити битву. Марно! З-під примружених повік я спостерігав, як кололи срібні леза, як душили поморожені руки, як клацали вовчі ікла. Розбурханий сніг квітнув кривавими квітками. Чисте повітря плямувало брудною лайкою. Мій задум спрацював, хоч і довелося заплатити простреленою головою.

Орден подумає на бунтівників, Зграя подумає на лоялістів. Війна продовжиться без шансу на примирення: вільні вовки мститимуться за ватажка, вовчі лицарі — за осавул. Хто винен? Ніхто не розкаже.

Коли на ногах не лишилося нікого, я звівся. Підхопив ніж, що трапився під руку, і бив кожного по черзі. Мертві і поранені змішалися, на заллятих кров'ю чересах не розібрати, хто має одну, а хто три клямри. Ті, що обернулися вовками, студеніли в клоччях подертого смуху. Коні тупцювали між трупів.

— Ти, — почулося за спиною.

Я обернувся.

— Ти... — шепотів Роман.

Треба було штрикнути його першим.

Куля поцілила трохи вище за першу. Праве око засліпло.

Я кинувся на недобитого сіроманця. Скільки міці кипіло в тому смертнику! Він щось хрипів, та я не слухав; охоплений ненавистю, встромив пальці йому в рани і перетворив його кров на окріп. Бліда шкіра почервоніла, немов у звареного рака, райдужки очей залило багрянцем. Я бив ножем, допоки від його лиця не лишилося місиво без ознак людських рис.

З останніх сил я прирізав решту делегатів, перекинувся на птаха і, мало не падаючи, ринув до найближчого сховку зализувати рани.

Моя природа змінилася. Попри дві кулі в голову, тіло відновлювалося значно швидше — цього разу все зайняло десяток років, які я переважно проспав без жодних сновидінь. Бажання їсти і пити остаточно зникли. Око витекло до пробитого Романовою кулею отвору, де набуло дивовижних властивостей. Праву половину обличчя спотворив огидний шрам на щоці... Проте я більше не переймався зовнішністю. Не відчував ні люті, ні радості — жодних сильних емоцій. Серце билося рівно і спокійно.

Вовча війна точилася ще чотири роки, поки дружина Романа не визнала поразку Вільної Зграї. Через фатальні поранення я не зміг допомогти, і мій перший задум провалився: Орден проклятих, знесилений і знеславлений, таки продовжив існування. Продовжив щороку надсилати юних йолопів по прокляття.

За свою невдачу я заплатив багато — занадто багато. Може, подумалось мені, варто розшукати справжній спосіб розірвати угоду? Зрештою, він мусив існувати. Кому, як не найстарішому вченому цих земель, розгадати таємницю?

Рік-другий пішов на