Книги Українською Мовою » 💛 Фентезі » Пісня дібров, Павло Сергійович Дерев'янко 📚 - Українською

Читати книгу - "Пісня дібров, Павло Сергійович Дерев'янко"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Пісня дібров" автора Павло Сергійович Дерев'янко. Жанр книги: 💛 Фентезі. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 121 122 123 ... 176
Перейти на сторінку:

— Заарештуйте цього юродивого!

Назустріч Романові посунули кілька характерників.

— Не займай! — прогорлав я, і розрядив піштоля в одного з них.

Соломинка, яка зламала верблюжу спину.

— Срібна куля! Його вбито!

Блиснула сталь, гримнули нові постріли — почалася Вовча війна.

Я помилився щодо рішучості характерників боротися за звільнення від кривавої угоди. Багато хто негайно вмив руки, тому чисельність Вільної Зграї значно поступалася Ордену. Оскільки я не міг дозволити придушення бунту, який мав знищити обидві сторони, то довелося особисто вступити в гру: вбивства, засідки, полонені, чари — все, як у старі добрі часи. Тільки поруч не було Мамая, а воював я проти його нащадків...

Що більше проливалося крові, то глибшало урвище між Орденом і Зграєю. Вдовиченко був кмітливим, вигадливим полководцем, і командувачів підібрав надійних, як кремінь. Ми постійно змінювали розміщення таборів, розпорошували сили, обманювали, били, притьмом зникали. Це була успішна стратегія: Орден мав стекти кров'ю від безлічі укусів. Проте вільні вовки також несли втрати... Я так захопився перебігом війни, що проґавив день, коли до Романа під білим прапором приїхав старий товариш Ігор Чорнововк, який попри близьку дружбу лишився вірним Раді сімох — він привіз пропозицію осавул про мирні перемовини. На мій превеликий жаль, Вдовиченко погодився.

— Навіщо, брате? Вони бачать низку поразок. Вони не знають, як протидіяти. Вони бояться! Тому намагаються задурити нас цими перемовинами, — переконував я.

— Не можна відвертатися від такого шансу, — за тижні протистояння під очима Романа набрякли чорні кола. — Вони готові на великі поступки.

— Великі поступки — ознака великої слабкості. Мусимо тиснути далі!

— Ні. Я оголошу перемир'я і прибуду на зустріч, — його кулак гупнув по столі. — Ми зайшли занадто далеко, Рахмане! Ще трохи, і Орден захлинеться власною кров'ю. Не цього нам треба!

Саме цього, мало не бовкнув я.

— Нам потрібен мир, — зітхнув Роман.

Він уже шкодував про Рокош.

— Мир? Після стількох смертей?

— Особливо після стількох смертей! Годі, Рахмане, я ухвалив рішення. Вважаєш мене зрадником?

— Аж ніяк, брате, — мені вдалося опанувати себе. — Чиниш гідно. Я не довіряю тій стороні, але твоя правда: варто спробувати...

Для зустрічі обрали символічну місцину — Миргород, вірніше, чисте поле під ним. До початку перемовин вовчі лицарі та вільні вовки почергово прочесали кожну кучугуру довкола, аби пересвідчитися у відсутності засідок та пасток.

У тілі пугача я спостерігав, як холодного полудня зближалися дві кавалькади. Бабки коней гру зли в снігу, копита хрустіли прозорою слюдою насту. Нестримний вітер рвав шапки і каптури вершників. Носи почервоніли, вуса заледеніли.

Я знав, що Роман погодиться на мир. Вивчив його доволі, аби читати думки: на вагах совісті Вдовиченка численні братовбивства давно переважили чутки про можливість розірвати угоду з Потойбіччям. Саме тому він і не взяв мене — боявся, що я зірву перемовини.

Мене ховали хмари. Від посланців Сірого Ордену я впізнав двох осавул, розгледів жінку... Рішення народилося вмить. Учитель не лише навчає — він учиться у власних учнів.

Заряджений піштоль у кігтях чекав. Аби лише порох не відсирів!

Кавалькади спинилися, і я сторчголов полетів униз.

— Смерть Сірому ордену!

Ніхто не зрозумів, як з-поміж вершників Вільної Зграї вигулькнув піший стрілець.

Голова жінки смикнулася, бризнула краплями розбитого гранату, тіло заточилося в сніг. Кілька секунд усі витріщалися...

А потім вибухнула різанина.

За мить я відчув те, що й застрелена мною характерниця: голову пробило кулею від щоки до потилиці. Я впав під гуркіт пострілів.

Роман волав, намагаючись спинити битву. Марно! З-під примружених повік я спостерігав, як кололи срібні леза, як душили поморожені руки, як клацали вовчі ікла. Розбурханий сніг квітнув кривавими квітками. Чисте повітря плямувало брудною лайкою. Мій задум спрацював, хоч і довелося заплатити простреленою головою.

Орден подумає на бунтівників, Зграя подумає на лоялістів. Війна продовжиться без шансу на примирення: вільні вовки мститимуться за ватажка, вовчі лицарі — за осавул. Хто винен? Ніхто не розкаже.

Коли на ногах не лишилося нікого, я звівся. Підхопив ніж, що трапився під руку, і бив кожного по черзі. Мертві і поранені змішалися, на заллятих кров'ю чересах не розібрати, хто має одну, а хто три клямри. Ті, що обернулися вовками, студеніли в клоччях подертого смуху. Коні тупцювали між трупів.

— Ти, — почулося за спиною.

Я обернувся.

— Ти... — шепотів Роман.

Треба було штрикнути його першим.

Куля поцілила трохи вище за першу. Праве око засліпло.

Я кинувся на недобитого сіроманця. Скільки міці кипіло в тому смертнику! Він щось хрипів, та я не слухав; охоплений ненавистю, встромив пальці йому в рани і перетворив його кров на окріп. Бліда шкіра почервоніла, немов у звареного рака, райдужки очей залило багрянцем. Я бив ножем, допоки від його лиця не лишилося місиво без ознак людських рис.

З останніх сил я прирізав решту делегатів, перекинувся на птаха і, мало не падаючи, ринув до найближчого сховку зализувати рани.

Моя природа змінилася. Попри дві кулі в голову, тіло відновлювалося значно швидше — цього разу все зайняло десяток років, які я переважно проспав без жодних сновидінь. Бажання їсти і пити остаточно зникли. Око витекло до пробитого Романовою кулею отвору, де набуло дивовижних властивостей. Праву половину обличчя спотворив огидний шрам на щоці... Проте я більше не переймався зовнішністю. Не відчував ні люті, ні радості — жодних сильних емоцій. Серце билося рівно і спокійно.

Вовча війна точилася ще чотири роки, поки дружина Романа не визнала поразку Вільної Зграї. Через фатальні поранення я не зміг допомогти, і мій перший задум провалився: Орден проклятих, знесилений і знеславлений, таки продовжив існування. Продовжив щороку надсилати юних йолопів по прокляття.

За свою невдачу я заплатив багато — занадто багато. Може, подумалось мені, варто розшукати справжній спосіб розірвати угоду? Зрештою, він мусив існувати. Кому, як не найстарішому вченому цих земель, розгадати таємницю?

Рік-другий пішов на

1 ... 121 122 123 ... 176
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Пісня дібров, Павло Сергійович Дерев'янко», після закриття браузера.

Подібні книжки до книжки «Пісня дібров, Павло Сергійович Дерев'янко» жанру - 💛 Фентезі:


Коментарі та відгуки (0) до книги "Пісня дібров, Павло Сергійович Дерев'янко"