Читати книгу - "Бавдоліно"

Саме в ті дні, трохи через цікавість, а трохи з нудьги, Бавдоліно замислився, а де ж можуть жити ті сатири-яких-ніколи-не-видно. Він розпитував усіх, навіть одного з племені понціїв, мову якого вони так і не зуміли зрозуміти. Той відповів: «Пруг фрест фрінсе сорґдманд строхдт дргдс паґ брлеланґ ґравот хавіньї рустг акалгдрцґ», а це мало прояснило що справу. Навіть Ґаваґай висловлювався неясно. Вони там, сказав він, і тицьнув пальцем у ланцюг синявих пагорбів на заході, за якими у далині вимальовувалися гори, але туди ніхто ніколи не ходив, бо сатири не люблять непроханих гостей. «А як думають сатири?» — спитав Бавдоліно, і Ґаиаґай відповів, що думають вони гірше від усіх, бо вважають, що первородного гріха ніколи не було. Люди не стали смертними внаслідок цього гріха, вони були б смертними, навіть якби Адам ніколи не скуштував цього яблука. Отже, потреби у викупленні нема, і кожен може спастися завдяки своїй добрій волі. Уся ця історія з Ісусом потрібна була лиш для того, щоб дати нам добрий взірець чеснотливого життя, ось і все. «Майже як ті єретики-мохамедани, які вважають, нібито Ісус був тільки пророком».

На питання, чому ніхто ніколи не ходив до сатирів, Ґаваґай відповів, що в підніжжі пагорба сатирів є ліс, а в ньому озеро, і всім заборонено туди ходити, бо живе там плем'я негожих жінок-язичниць. Євнухи кажуть, що добрим християнам там нічого робити, бо вони можуть наразитися на якісь чари, тому ніхто туди не ходить. Та лицемір Ґаваґай так добре описав шлях, який провадив туди, що напрошувалася думка, ніби він або якийсь інший одноніг, бігаючи навколо, встромили свого носа й туди.

Цього було досить, щоб заінтригувати Бавдоліна. Він зачекав, аж на нього перестануть звертати увагу, скочив на коня, менш ніж за дві години переїхав через порослу кущами рівнину і дістався до узлісся. Прив'язавши коня до дерева, він вступив у зелень лісу, свіжу й пахучу. Перечіпляючись через коріння, яке виступало із землі на кожному кроці, зашпортуючись об велетенські різнобарвні гриби, він врешті дійшов до берегів озера, по той бік якого піднімалися схили сатирових пагорбів. Сонце хилилося до заходу, напрочуд прозорі води озера темніли, відбиваючи довгі тіні численних кипарисів, якими обріс берег. Повсюди панувала глибока тиша, яку не перебивав навіть спів пташок.

Поки Бавдоліно розмірковував на берегах водойми, він побачив, як з лісу виходить тварина, якої він зроду не бачив, але впізнав непомильно. Звір був білосніжний, схожий на молодого коня, і рухався він зграбно й спритно. На морді гарної форми, на самому чолі, він мав ріг, теж білий, вигнутий спіраллю, який закінчувався гострим кінчиком. Був то одноріг, чи, як казав Бавдоліно в дитинстві, єдноріг, або ж єдиноріг, monoceros його дитячих фантазій. Він милувався ним, затамувавши подих, коли з-за дерев за ним вийшла жіноча постать.

Висока, оповита довгою одежею, на якій виділялися невеличкі настовбурчені груди, постать ця ступала напівсонним кроком верблюдопарда, а одіж її лиш легко торкалася трави, яка прикрашала береги озера, і вона немов пливла над землею. Вона мала довге м'яке біляве волосся, яке доходило їй аж до колін, і надзвичайно чистий профіль, наче вирізаний зі слонової кістки. Колір шкіри у неї був ледь рожевий, й ангельський цей лик був повернутий до озера з виразом німої молитви. Єдиноріг сумирно цокав копитами навколо неї, піднімаючи іноді морду, і невеличкі його ніздрі тремтіли, чекаючи на пестощі.

Бавдоліно зачаровано дивився.

— Тут, мосьпане Никито, ти можеш подумати, що з самого початку подорожі я не бачив жінки, яку можна б назвати жінкою. Не зрозумій мене хибно: мене охопило не жадання, а радше відчуття благоговіння не тільки супроти неї, але й супроти того звіра, спокійного озера, призахідного сяйва того дня. Я почував себе, немов у храмі.

Бавдоліно намагався описати своє видіння словами — а це, звісно, річ цілковито неможлива.

— Бачиш, бувають хвилини, коли досконалість являється тобі в руці чи в обличчі, в якомусь закутку на схилі пагорба чи у відтінку моря, і в ті хвилини тобі здається, ніби серце тобі зупиняється супроти дива краси… Істота ця здавалася мені в ту мить чудовим водним птахом — чи то лелекою, чи лебедем. Я вже казав, що волосся її було біляве, але насправді, коли вона легенько рухала головою, на ньому то виникали блакитні відблиски, то немов пробігав легенький вогонь. Я бачив у профіль її груди, м'які й делікатні, мов груди голубки. Я сам перетворився на погляд. Переді мною було щось дуже стародавнє, бо я знав, що очам моїм явилася не просто красива істота, а сама краса, немов священна мисль Бога. Я збагнув, що досконалість, коли бачиш її один-єдиний раз, це щось легке й приємне. Я споглядав здалеку цю постать, але відчував, що не маю влади над цим образом, як буває в літньому віці, коли тобі здається, що ти розгледів виразні знаки на пергамені, але знаєш, що тільки-но спробуєш піднести пергамен до очей, як вони розпливуться і ти ніколи не зможеш відчитати таємницю, яку обіцяє тобі той аркуш; або ж уві сні, коли тобі являється щось, чого ти прагнеш, ти простягаєш руку, та пальці рухаються в порожнечі, не торкнувшись нічого.

— Заздрю тобі того очарування.

— Щоб не розвіяти його, я застиг, мов стовп.

33. Бавдоліно зустрічає гіпатію

Але очарування це скінчилося. Бувши лісовим створінням, дівчина відчула присутність Бавдоліна й обернулася до нього. Вона не злякалася ні на мить, у погляді її був лиш подив.

Вона сказала грецькою:

— Хто ти такий?

А що він не відповідав, вона сміливо підійшла до нього, щоб придивитись зблизька, без сорому й без зла, а очі її були такої ж мінливої барви, як і її волосся. Єдиноріг вмостився біля неї, схиливши голову, немов виставляючи чудову свою зброю на захист своєї повелительки.

— Ти не з Пндапеціма, — мовила вона знову, — ти не євнух і не потвора, ти… людина! — Видно було, що вона впізнала людину так, як він впізнав був єдинорога, бо чула про неї не раз, але ніколи не бачила. — Ти гарний, людина гарна, можна тебе торкнутися? — Вона простягла руку, тоненькими пальцями погладила його по бороді і торкнулася рубця на лиці, як колись Беатриса. — Тут була рана, ти з тих людей, що воюють? А це що таке?

— Меч, — відповів Бавдоліно, — але я вживаю його для захисту