Читати книгу - "Безстрашність, Вікторія Хорошилова"

Піднявшись додому, Альфред одразу пішов до Нейтана в кімнату. Він уже готувався до сну.

— Погано у вас служба безпеки працює.

— Не зрозумів, що за наїзди.

— Це без наїзду, а констатація факту. Ізабеллу ніхто сьогодні не охороняв, і додому їй довелося їхати не зрозуміло на чому. Пощастило що з Германом, а то я навіть боюся подумати, чим би це все закінчилося. Її намагалися викрасти. Добре, що мої друзі нам допомогли, приїхали швидко. І добре, що я взагалі їй подзвонив. А то б шукали б її потім у лісі, мертвою.

Нейтан стояв, втупившись на нього. Потім виглянув, подивився на мене. Я стояла отетеріла поведінкою Альфреда. Адже він останні пів години спокійно сидів у дідуся.

— Хвилинку, я одягнуся, — сказав Нейтан.

Він зачинив двері, щоб я його не бачила. А Альфред залишився з ним. Поки одягався, набрав моїх охоронців по телефону.

— Виклик іде, але не відповідає. Зараза, ні один, ні другий.

Він зателефонував Олегу додому, відповіла його дружина.

— Добрий вечір, Олег удома? Як із роботи не повернувся?! — Нейтан здивовано подивився на Альфреда — Не хвилюйтеся, я його зараз знайду, — перервав розмову. — Чорт, що відбувається! Я ж хлопців інструктував доставити Ізабеллу додому на машині. Ти можеш їх відстежити?

Альфред зателефонував своїм друзям і продиктував номери телефонів, які потрібно відстежити. Пояснив ситуацію.

— Зараз передзвонять.

Чоловіки вийшли з кімнати. Я сиділа на дивані, їх чекала.

— Іза ти як? — присів поруч зі мною Нейтан.

— У порядку. Ви зараз поїдете хлопців шукати?

— Так. А ти лягай спати.

— Угу, Альфред, я снодійне вип'ю, половинку таблетки, а то не засну.

Він кивнув, потім швидко підійшов, підняв мене і поцілував.

— Я розберуся з усім. Знайдемо твоїх охоронців, і перевірю, як оформили тих хлопців.

— Яких хлопців? — запитав Нейтан.

— Дорогою розповім.

Хлопців знайшли недалеко від офісної будівлі в службовій машині. Їх вирубали, на малій потужності лазера. Але вони досі були непритомні.

— Це хіба нормально, що вони досі не прокинулися? — здивувався Нейтан — Не зрозумію, куди в них стріляли.

— Судячи з усього в голову. Хлопці, мабуть, були на вулиці, коли в них стріляли, — сказав лікар, що їх оглядав, — це, звісно, не смертельно. Але буде сильний головний біль. Їм би в апараті інтенсивного відновлення полежати, і будуть на ранок як огірочки.

— Везіть, оплачу лікування. Потім хочу дізнатися, як вони голубчики так попалися. І якого біса були не в будівлі?

Альфред додому повернувся під ранок. Коли він лягав, я прокинулася. Обійняла втомленого чоловіка.

— Як ти?

— Втомився як собака. Щоправда, я мало не покусав деяких людей. Мене іноді так бісить, що народ деякий так туго міркує.

— Знайшли хлопців?

— Угу. У лікарні зараз. Їх лазером вирубали, на щастя, не вбили. Вранці вже відпустять. Нейтан обіцяв із ними суворо поговорити. А ще він сказав, що тепер у тебе буде своя машина. Щоб ти могла сама додому дістатися і не викликала жодних сумнівних таксистів.

Я посміхнулася, поцілувала коханого і сама ще змогла поспати кілька годин. А вранці Нейтан дійсно повів мене купувати машину. Одна модель мені дуже сподобалася. Але вона зараз була доступна тільки в одному кольорі, блискуче рожевому.

— А просто сріблястий чи синій? — з надією запитала в консультанта.

— Можна замовити і через кілька днів буде.

— Ізабелло, якщо тобі так принциповий колір, то он та синя маленька машинка є.

З посмішкою сказав Нейтан, показавши на маленьку двомісну машину.

— Знущаєшся?

— Трохи. Тож обирай, що тобі принципово — колір чи марка машини.

— Марка машини.

— Тоді беремо рожевеньку, ти ж дівчина.

Я тільки фиркнула. Сюди ми приїхали на таксі, і Нейтан спочатку переконався, що це справді таксі. А звідси ми планували виїхати на моїй уже машині.

— Чур, я за кермом.

— Повір рідна, у цій машині ти завжди будеш за кермом. Ніхто з хлопців не ризикне тебе випровадити.

— Упевнений?

Він тільки посміхнувся. Машину оформили швидко, і на роботу я приїхала вже на ній. І на парковці зустріла своїх охоронців.

— Як ви? — запитала в них.

Виглядали хлопці винуватими.

— Добре, — сказали вони синхронно.

— Ізабелло, вибачте нас. Ми на обід відлучилися з офісу, а прокинулися вже в лікарні.

— Куди ж ви їздили? — здивувався Нейтан.

— Моєму синові за подарунком, йому завтра три роки. Олег допомагав вибирати. Тільки ось подарунок кудись подівся...