Читати книгу - "Безстрашність, Вікторія Хорошилова"

— Якщо ви про великого ведмедя, то він в офісі у Германа й Анабель, — з усмішкою сказав Нейтан.

Варто було піднятися до офісу, Герман нагадав мені про шоколадні цукерки і те, що сьогодні в них проходить майстер-клас загальний. Домовилася з Антуаном, що сьогодні буду після обіду. Отримала у Германа адресу, вручив мені їхній буклет, і там була карта. Це було якраз за пару кварталів від нашої офісної будівлі. Нейтан дізнавшись, що я кудись уже зібралася їхати, хотів мені хлопців вручити. Я відмахнулася.

— Типу щоб вони мені машину чатували, це вже занадто. Тут два квартали всього їхати. Германе, а там парковка є?

— Так, платна. Стоять автомати, і потрібен дріб'язок, щоб без здачі кидати монетки.

Нейтан відсипав мені жменю монет. І знехотя відпустив.

Давно забуте відчуття свободи під час їзди у своєму автомобілі, мені однозначно починає подобатися. Легко знайшла адресу і припаркувалася якраз біля нього на парковці. Вкинула в автомат монетки, оплатила за три години стоянки. Хоча за ідеєю заняття триватиме години дві. Ще раз звірилася з буклетом і пішла шукати аудиторію.

Виявилося, що це все відбувається в приміщенні затишної кав'ярні. Щоправда з дорослих була одна я. Посміхнулася сама собі і дівчині що вела майстер-клас. За дві години у мене вийшло зробити дві великі коробки цукерок з різними начинками. І здається я отримала задоволення не менше ніж діти навколо мене.

Ще встигла і малюкам допомогти. А мені потім допомогли упакувати цукерки в красиві коробочки. Залишилося упакувати в красивий подарунковий папір і два подарунки готові. Тільки б не переплутати кому який. А то в Альфреда з моїм дідусем трохи різні смаки в шоколаді.

Упаковку подарунків знайшла в цьому ж будинку, на першому поверсі. Довелося ще зазирнути, де які цукерки, і потім уже буду розрізняти тільки за різним папером. Альфреду поклала невелику листівку, з написом "Коханому, солодкого життя". А дідусеві дівчина сама оформила красиву листівку з побажанням міцного здоров'я. Запаковані коробки віднесла в машину, на задні сидіння.

У найближчій кав'ярні замовила собі салат із креветками, а за фактом отримала тарілку з різною зеленню і п'ятьма хвостиками маленьких креветок. Я б навіть сказала мікроскопічних креветок. Спробувала з'їсти один листочок салату і відразу його виплюнула в серветку. Креветки мені довіри взагалі не вселяли. Замовила відразу ж собі звичайну вівсянку зі шматочками фруктів.

Поки мені її не принесли, помітила кількох хлопців у синій формі як у Альфреда, злегка посміхнулася. Вони скоса за мною спостерігали. Чесно кажучи, не пам'ятаю хлопців, що вчора нам на допомогу приїхали. А по-хорошому їм би віддячити потрібно.

— Тільки не кажи, що ти це будеш їсти? — почула я улюблений голос і Альфред присів поруч зі мною за столик.

— Навіть намагатися не буду, з цікавості замовила. А вийшло розчарування, а не салат. Купа якоїсь зелені і п'ять хвостиків креветок.

— Де ти тут креветок знайшла?

— Так ось же.

Він скептично подивився на креветок, потім на мене.

— Знаєш рідна, це на креветки і близько не схоже.

— Добре, що я їх не пробувала.

Мені якраз принесли кашу. Салат спробували забрати, але коханий не дав. Махнув своїм товаришам, хлопці швидко підсіли до мене за столик. Я навіть не наважилася їсти.

— Ти їж свою вівсянку, ми поки вивчимо зелень.

— Мені прям якось ніяково.

Мене ласкаво погладили по руці. Хлопці перебрали обережно зелень і називали якісь назви, що я не знала. І трохи не розуміла, про що вони говорять.

— Як вівсянка? — від його запитання я мало не подавилася.

Альфред постукав по спині.

— Вибач. Смачно?

— Угу. Як травичка?

— Саме що травичка.

— Та ну?!

— Так.

— Називається замовила салат...

— Рідна, а дай свій телефон. Хлопці перевірять його, а то мені вчора не до нього було, — Віддала телефон. — Ти вчора набирала таксі? — я кивнула.

— Звідки номер дізналася?

— Реклама на парковці висіла, жовтенька.

— Сьогодні її бачила?

— Не звернула увагу. Учора просто біля пропускного входу вона й висіла.

— Нічого там уже ввечері не було, — сказав Альфред.

Його друг передзвонив за вчорашнім номером таксі і дізнався, чи надсилали вчора машину на мою робочу адресу. Виявляється надсилали, але клієнта вже не було. Сиділа здивовано слухала їх.

— У мене парковка вже закінчується, — дивлячись на талончик сказала Альфреду.

— Сиди тут, продовжу.

Він повернувся за кілька хвилин. Із задоволеною посмішкою.

— Мила машинка, рожевенька.

Я зніяковіла, його друзі посміхнулися.

— Іншого кольору не було у цієї моделі.