Читати книгу - "Маятник Фуко"

Старий лихвар, загорнений у зношений халат, проходячи, майже зачепив нас, і мені здалося, що він прошепотів: — Стережіться Атаназіуса Перната… Ді буркнув: — Я боюся цілком іншого Атаназіуса… І раптом ми опинилися на Золотій Вуличці…

І там, у пітьмі несподіваного завулка — при цьому спогаді у мене тремтять під зношеною ярмулкою навіть вуха, яких уже нема — перед нами раптом з’явився велетень, жахлива, сіра, вайлувата на вигляд істота, тіло якої, вкрите панцером з позеленілої бронзи, спиралося на вузлувату викрутисту палицю з білого дерева. Від цієї з’яви сильно відгонило сандалом. У мене з’явилося відчуття смертельного жаху, що магічно згустився у цьому створінні, яке постало передо мною. І все ж я не міг відірвати погляду від прозорої мли, що клубочилася кулею навколо його плечей і огортала їх, і мені ледве вдалося розгледіти хиже обличчя єгипетського ібіса, а за ним — безліч інших облич, привидів, навіяних мені уявою та пам’яттю. Обриси примари, вимальовуючись у пітьмі завулка, розширювалися і стискалися, ніби у всій постаті пульсував повільний, неживий подих… І — який жах — там, де мали бути його ноги, я, вдивляючись, побачив на снігу безформні оцупки, м’ясо яких, сіре і безкровне, немовби згорнулося у концентричних набряках.

Гай-гай, мої невситимі спогади…

— Ґолем! — сказав Ді. Відтак підвів обидві руки до неба, і його чорний халат опав своїми широкими рукавами на землю, ніби утворюючи cingulum, пуповину між здійнятими у повітря руками та поверхнею чи глибинами землі. — Jezebel, Malkuth, Smoke Gets in Your Eyes! — прорік він. І раптом Ґолем розчинився, наче зметений поривом вітру піщаний замок, нас майже засліпили частинки його глиняного тіла, які, наче атоми, розлетілися у повітрі, і врешті біля наших ніг залишилася купка зотлілого попелу. Ді нахилився, понишпорив у цьому попелі своїми сухими пальцями й виловив з нього якийсь сувій, який заховав у себе на грудях.

Саме в цей мент із тіні виринув старий рабин у засмальцьованій шапчині, яка дуже нагадувала мою ярмулку. — Доктор Ді, якщо не помиляюся, — сказав він. — Here Comes Everybody[196], — скромно відповів Ді, — раббі Ліва. Як приємно вас бачити… — А той:

— Тут часом не блукало одне створіння, ви не бачили?

— Створіння? — перепитав Ді з удаваним подивом. — Яке створіння?

— До дідька, Ді, — сказав раббі Ліва. — То був мій Ґолем.

— Ваш Ґолем? Нічого про це не знаю.

— Стережіться, докторе Ді, — сказав раббі Ліва, збліднувши. — Ви граєте в гру, яка вам не до снаги.

— Не знаю, про що ви, раббі Ліво, — мовив Ді. — Ми приїхали сюди, щоб виготовити кілька унцій золота для вашого цісаря. Ми не якісь там жалюгідні чорнокнижники.

— Віддайте мені принаймні сувій, — благав раббі Ліва.

— Який сувій? — поспитав Ді з диявольською простодушністю.

— Будьте ви прокляті, докторе Ді, — сказав рабин, — Воістину кажу вам, ви не побачите світанку нового століття. — І відійшов у ніч, бурмочучи якісь неясні приголосні без жодного голосного. О Диявольська і Свята Мово!

Ді стояв, спершись об вологий мур завулка, його обличчя набрало землистого відтінку, волосся наїжачилося на голові, наче у змія. — Я знаю раббі Ліву, — сказав він. — Я помру п’ятого серпня 1608 року за григоріянським календарем. А тому, Келлі, допоможіть мені здійснити мій задум. Саме вам доведеться довести його до завершення. Gilding pale streams with heavenly alchemy[197], пам’ятайте. — Але я б однаково це запам’ятав, і Вільям зо мною. І проти мене.

***

Він не промовив більше нічого. Блідий туман, потираючись спиною об шибки, жовтий дим, потираючись спиною об шибки, вилизував своїм язиком вечірні закутки. Ми опинилися в іншому провулку, білуваті випари здіймалися із загратованих вікон на рівні землі, де видніли перекошені халупи, виділяючись на тлі відтінків млистої сірості… Я помітив постать якогось старигана у зношеному рединґоті та циліндрі, яка навпомацки спускалася по сходах (із неприродно прямокутними сходинками). Ді теж його побачив: — Каліґарі! — вигукнув він. — Він теж тут, у будинку мадам Созостріс, The Famous Clairvoyante! Ми повинні поспішати.

Ми приспішили крок і підійшли до дверей якоїсь хатини на невиразно освітленій, зловісно семітській вуличці.

Ми постукали, і двері, немов під дією чарів, відчинилися. Ми увійшли до просторого салону, прикрашеного семираменними свічниками, рельєфними зображеннями тетраграм, променистими зірками Давида. Старі скрипки кольору прожилок старовинних картин громадилися при вході на трапезному столі химерної форми. З високого склепіння звисала велика мумія крокодила, ледь похитуючись у вечірньому вітерці при кволому світлі одного-єдиного смолоскипа, а може, багатьох — чи жодного. У глибині, перед чимось на кшталт шатра чи балдахину, під яким виднівся кивот, у молитовній позі, невпинно і по-блюзнірськи бурмочучи сімдесят два Імені Бога, стояв навколішки Старець. Я збагнув, миттєво осяяний Нусом, що це був Гайнріх Кунрат.

— Кажіть, Ді, — промовив він, обертаючись і перериваючи молитву, — чого вам треба? — Він скидався на набитого соломою армадила, на іґуану неокресленого віку.

— Кунрате, — сказав Ді, — третя зустріч не відбулася.

Кунрат вибухнув жахливими прокляттями: — Lapis Exillis![198] То що?

— Кунрате, — сказав Ді, — ви могли б кинути приманку і сконтактуватися з німецькою лінією тамплієрів.

— Побачимо, — сказав Кунрат. — Я б міг запитати Майєра, він знається з багатьма людьми при дворі. Але ви мені відкриєте секрет Молока Діви, Найпотаємнішої Печі Філософів.

Ді усміхнувся — о божественна усмішко Мудреця! Тоді схилився, немовби у молитві, й півголосом прошепотів: — Коли захочеш перемінити й розчинити у воді або в Молоці Діви сублімовану Ртуть, поклади її на бляху між купками та чашею з ретельно розтертою на порошок Річчю, не накривай її, а зроби так, аби гаряче повітря вразило нагу матерію, піддай її дії вогню трьох вуглин і підтримуй його живим упродовж восьми сонячних днів, тоді візьми й розтовчи її добре на мармурі, аж вона стане невідчутною. Зробивши це, поклади оту матерію у скляний лембик і дистилюй її у Balneum Маrіае над казаном з водою, помістивши так, щоб вона була лише на два пальці над водою, залишаючись висіти в повітрі, й водночас запали вогонь під казаном. Тоді, і лише тоді, хоч матерія живого срібла не торкнеться води, але, перебуваючи у тому