Читати книгу - "Джек Лондон. Твори у 12 томах. Том 09"

— Здорові були! — привітався він. — Ви тут затишно, я бачу, влаштувалися. — Він кинув на землю неповну торбину. — Мушлі. Тільки всього. Вода ще занадто висока.

У Біллі вирвався якийсь невиразний вигук, і обличчя йому заніміло від крайнього подиву.

— Бий мене сила божа, якщо я не тішуся нашій зустрічі! — вихопилося в нього. — Вашу руку! Я завжди казав, що тільки спіткаю вас, обов’язково стисну вашу руку… Чи ти ба!

Біллі не міг стримати себе: почавши легеньким смішком, він урешті зареготався на ввесь рот.

Незнайомець зчудовано подивився на нього, стискуючи йому руку, а тоді перевів запитливий погляд на Сексон.

— Ви вже пробачте, — гоготів Біллі, трясучи від щирого серця незнайомцеві руку. — Але на мене такий сміх напав. Бий мене сила божа, — ось я прокинуся часом уночі, нарегочуся, і знову засинаю. Хіба ти його не впізнаєш, Сексон? Та це ж отой самий фертик… А ви таки нічогенько вмієте загилювати, еге?

І тут Сексон раптом згадала. Це він стояв поруч із Роєм Бланшаром біля авто тоді, коли вона блукала хвора й непритямна незнайомими кварталами Окленда. Але й тоді вона бачила його не вперше.

— А пам’ятаєте гулянку каменярів у Візл-парку? — спитав Біллі.— А перегони? Та вашого носа я впізнаю серед мільйона носів! Адже ви той самий молодчага, що кинув ціпка Тімоті Макменесові під ноги й заварив таку колотнечу, якої ані Візл-парк, ані який інший парк у світі ніколи й не бачив!

Незнайомець тепер і собі засміявся. Він реготав усе дужче, аж мусив спершу постояти на одній нозі, тоді на другій, а потім і зовсім сісти — на колоду, принесену морем.

— А ви там були? — спромігся він нарешті промовити до Біллі.— Ви це бачили? Бачили? — І обернувся до Сексон: — А ви?

Вона кивнула.

— А знаєте, — почав Біллі, коли вони вже пересміялися, — мені так кортить довідатися, на якого біса ви те зробили? Навіщо? Я стільки разів запитував себе…

— І я теж, — відповів той.

— Адже ж ви не знали Тімоті Макменеса, правда?

— Ні, навіть не бачив його, ні перед тим, ані опісля.

— То навіщо ж ви те зробили? — домагався Біллі.

Молодик засміявся, але стримав себе цим разом.

— Хай мені всячина, якщо я знаю! В мене є один тямущий приятель, він пише мудрі наукові книжки, а от його весь час пориває шпурнути яйце в електричний вентилятор, щоб побачити, що з того вийде. Мабуть, так воно й зі мною вийшло — тільки мене перед тим зовсім не поривало щось там шпурляти. Коли я вгледів ці ноги, що неслися повз мене, — я просто просунув між них тростинку, та й годі. Я й не замірявся того робити. А от узяв та й зробив. Тімоті Макменес, певно, здивувався не більше за мене.

— А спіймали вас? — спитав Біллі.

— А хіба по мені видно, що мене можна спіймати? Я тоді так злякався, як ніколи в житті. Навіть сам Тімоті Макменес не спіймав би мене тоді. Але що скоїлося по тому? Я чув, що знявся неймовірний шарварок, та не мав часу озиратися.

Тільки за чверть години, — після того, як Біллі розповів усе про колотнечу у Візл-парку, — вопи всі втрьох перезнайомилися. Молодика звали Марк Гол, а мешкав він у одному з будиночків серед кармельських сосен.

— А як ви дісталися до Бірсової бухти? — поцікавився Гол. — Адже з дороги нагорі її зовсім не видно.

— Так ось як вона зветься, — зауважила Сексон.

— Ми її так назвали. Один з наших товаришів пролітував тут якось і на честь його ми назвали бухту. Я вип’ю склянку вашої кави, якщо дозволите, — звернувся він до Сексон. — А потім покажу вашому чоловікові цю місцевість. Ми дуже пишаємося нашою бухтою. Ніхто з чужих ніколи сюди не заходить.

— Ну, а м’язи оці ви набули уже ж не втікаючи від Макменеса, — зауважив Біллі між двома ковтками кави.

— Масаж м’язів, коли вони напружені,— була загадкова відповідь.

— Еге, — відповів замислено Біллі.— А з чим його їдять?

Гол засміявся.

— Зараз я вам покажу. Напружте перший-ліпший м’яз і зробіть йому масаж пальцями — ось так і так.

— Оце уся причина? — недовірливо запитав Біллі.

— Так! — гордо відповів той. — Ось торкніться мене, де хочете, і переконаєтесь. Під кожним м’язом, що ви бачите, криється п’ять інших, і перший м’яз керує ними.

Біллі слухняно помацав Голові груди з правого боку.

— Ви, я бачу, розумієтесь на анатомії, що вибираєте місце без м’язів, — буркнув той.

Біллі переможно всміхнувся, і раптом вразився, коли під його пальцями набух м’яз. Біллі надушив його міцніше, але ні, то був справжній твердий м’яз.

— Масаж м’язів, коли вони напружені,— гордовито заявив Гол. — Де не візьмете — однаково.

І де Біллі не мацав — скрізь набухали малі й великі м’язи, тремтіли й спадали, аж доки все Голове тіло не вкрилося тріпотливими горбками м’язів.

— Зроду я не бачив такого! — захоплено промовив, нарешті, Біллі.— А свого часу я ж надивився на дужих хлопців! Та ви увесь — жива міць!

— І це зробив масаж м’язів, коли вони напружені, товаришу. Лікарі списали мене. Друзі казали на мене — хирлявий пацюк, шолудивий поет і все таке інше. А потім я покинув місто, перебрався до Кармела й почав лікуватися свіжим повітрям та масажем.

— Джім Гезард не так набув собі м’язи, — зауважив Біллі.

— Ще б пак — він щасливий, бестія! Він народився з готовими м’язами. А я свої сам собі створив. У цьому й різниця. Я — мистецький твір. А він — печерний ведмідь. А тепер ходімо, я покажу вам усе навколо. Краще розберіться. Залишіться тільки в черевиках і штанях, якщо у вас немає трусів.

— Моя мати була поетеса, — поінформувала Сексон, поки Біллі роздягався в кущах; вона-бо чула, що Гол назвав себе поетом.

Але той не виявив ніякої цікавості, і вона зважилася додати:

— Деякі її вірші було надруковано.

— А як її звали? — запитав неуважно Гол.

— Деєл Віллі Браун. Вона написала: «Вікінгові мандри», «По золото», «Вірність», «Кабальєро», «Могили Літл-Медоу» і ще багато інших. Десять з них уміщено в збірникові «Сторінки минувшини».

— В