Читати книгу - "Твори у дванадцяти томах. Том другий"

Та на все свій час, і ось об одинадцятій годині прибув сніданок. Прибув він не на тарілках, а в паперових пакетиках. Я не одержав, щоб наїстися досхочу, і я певен, що досхочу не наївся там ніхто, ніхто навіть наполовину не вдовольнив потреби в їжі. Частину свого хліба я віддав «щирому бурлаці», що чекав на Бефало Біла, але він як був, так і лишився голодний. Отже, таке було на сніданок: дві скибки хліба, ще кусничок хліба з родзинками — це звалося «кексом», — лусточка сиру і кухоль «бурди», тобто ріденького чаю. Декотрі з цих людей чекали сніданку від п'ятої рано, решта прождали принаймні чотири години; і до всього того нас ще ганяли, як свиней, натовкли в дворі, мов оселедців, поводилися з нами, як із собаками, млоїли нас проповідями, псалмами і молитвами за наші душі. Але ж ні, ще їм мало!

Не встиг закінчитися сніданок (а з'їсти його забирало не більше часу, ніж описати), як зморені голови почали хилитись на груди, і хвилин за п'ять половина нас міцпо спала. Не видно було ніяких ознак, щоб нас думали випустити, зате були непомильні ознаки підготовки до молитовного зібрання. Я поглянув на невеликий настінний годинник. За двадцять п'ять дванадцята. «Ого, — подумав я, — час летить, а мені ще ж роботу шукати».

— Я хочу йти, — сказав я двом своїм сусідам, що не спали.

— Тра зостатись на відправу, — почув я у відповідь.

— Ви хочете зоставатись? — спитав я. Вони замотали головами.

— Так ходім скажемо їм, що ми хочемо йти, — вів я далі. — Ну, ходімо!

Бідолахи сторопіли з жаху. Тоді я дав їм спокій і підійшов до найближчого солдата Армії спасіння.

— Я хочу йти, — заявив я. — Я прийшов сюди на сніданок, щоб набратися сил і піти шукати роботу. Я не думав, що це буде так довго. Я маю надію дістати роботу в Степні, і що скорше я вирушу, то більші мої шанси.

Чолов'яга з нього був справді добрий, однак моє прохання вразило його.

— Ну, — сказав він, — у нас тут буде відправа, так вам ліпше зостатися.

— Але я ж тоді навряд чи дістану роботу, — наполягав я. — А робота для мене зараз найважливіше.

Бувши лишень рядовий солдат, він відіслав мене до ад'ютанта. Йому я знову розповів, через що мені треба піти звідси, та чемно попрохав відпустити мене.

— Але ж це неможливо, — відповів той з виглядом доброчесної людини, обуреної такою невдячністю. — Оце довма! — пирхнув він, — Оце так довма!

— Ви хочете сказати, що я не можу вийти звідси? — запитав я. — Що ви затримаєте мене проти моєї волі?

— Авжеж, — пирхнув він.

Не знаю, чим би то все могло скінчитись, бо мене й самого вже брав гнів, але «паства» почала «дошнипувати», про що в нас ідеться, тож він одвів мене в куток, а відтак до іншої кімнати. Тут він знову запитав у мене, чому я хочу піти звідси.

— Я хочу піти, — заявив я, — бо маю шукати роботу в Степні, а з кожною годиною надія знайти роботу меншає. Вже за двадцять п'ять дванадцята. Коли я йшов сюди, то й гадки не мав, що сніданок відбере стільки часу.

— У тебе є якесь діло! — взяв він мене на глузи. — То ти ділова людина, га? Так по що ж ти прийшов сюди?

— Цілу ніч я провів на вулиці, і мені треба було підкріпитись, щоб іти шукати роботу. Ось чому я прийшов сюди.

— Оце так-так! — не переставав він глузувати. — Діловій людині нічого сюди приходити. Сьогодні вранці ти позбавив сніданку якогось злидаря, ось що ти зробив.

Це була брехня, бо впустили нас всіх до одного.

А тепер судіть самі, чи було це по-християнському, чи бодай порядно? — Коли я сказав ясно, що голодний, що не маю притулку і хочу шукати роботу, — він називає мої пошуки роботи «ділом», а мене через те «діловою людиною» і висновує з того, що, яко ділова й заможна людина, я не потребую сніданку і що, прийнявши благодійницький сніданок, я пограбував якогось голодного безпритульника, звісна річ, не ділову людину.

Насилу стримавшись, я знову виклав йому все і стисло та ясно показав, що він несправедливий щодо мене і що він перекручує факти. Оскільки я не виявив жодних ознак поступливості (а в очах у мене вже, мабуть, спалахували недобрі вогники), він повіз мене в двір, де стояв намет. Тим самим глузливим тоном він поінформував двох солдатів у дворі, що «ось маєм одного, що в нього діло, і він хоче піти з казарми до відправи».

Ті, звісно, виявили належне обурення і видивилися на мене з невимовним жахом, ад'ютант же тим часом зайшов до намету і викликав їхнього найстаршого. Не облишаючи все тої ж глузливої манери, особливо наголошуючи на моєму «ділі», ад'ютант доповів про мене своєму командирові. Цей був іншого кшталту, мені він одразу сподобався. Тими самими словами я виклав йому своє прохання.

— Хіба ви не знали, що доведеться лишитись на відправу? — спитав він.

— Певно, що ні, — відказав я, — інакше я не чекав би сніданку. У вас не вивішено про це ніяких оголошень, і ніхто при вході не попередив мене.

Якусь хвилю він подумав, а тоді сказав:

— Можете йти.

Коли я, нарешті, вибрався на вулицю, була вже дванадцята, і я так і не міг остаточно вирішити, де ж це я побував: в Армії спасіння чи в тюрмі. Півдня вже пропало, а до Степні світ не близький. І до того ж була неділя, — а хай чоловік і голодний, але ж таки це неділя! Та ще я подумав, що й так уже тяжко потрудився, ходячи вулицями вночі та розживаючись сніданком уранці; отож я облишив свою робочу гіпотезу про голодного хлопця, що шукає роботи, і сів у перший же омнібус.

Притулок Армії спасіння біля Саррейського театру. Тогочасне фото. («На дні прірви», р. XI).

Поголившись та прийнявши ванну, я заліз межи чисті білі простирала й заснув. Заплющив я очі о шостій вечора, а розплющив їх наступного ранку, аж о