Читати книгу - "Тріумфальна арка"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— їдьте швидше, — сказав він.
— Не можна… без фар… місто затемнене… протиповітряна оборона…
— То ввімкніть фари, хай їм біс!
Чоловік увімкнув яскраве світло. На перехрестях на нього кричали поліцаї. Якийсь засліплений «рено» мало не зіткнувся з ними.
— Швидше! Швидше!
Машина рвучко загальмувала перед будинком. Ліфт виявився внизу. Двері були відчинені. Угорі хтось люто дзвонив, викликаючи ліфт. Видно, чоловік не зачинив дверей, коли вискочив з ліфта й побіг до машини. Добре, подумав Равік. Заощаджено кілька хвилин.
Ліфт поволі побрався вгору. Колись таке було вже! Тоді нічого не сталося. І тепер не станеться. Раптом ліфт зупинився. Хтось зазирнув у віконце й відчинив двері.
— Що це за мода так довго тримати внизу ліфт?
Це був той чоловік, що дзвонив. Равік відштовхнув його й захряснув двері.
— Зараз! Дайте спершу нам піднятися!
Ліфт посунувся далі. Чоловік на п’ятому поверсі вилаявсь і знов почав дзвонити. Нарешті ліфт спинився нагорі. Равік рвучко відчинив двері — чоловік унизу міг натиснути на кнопку, і вони поїхали б назад.
Джоан лежала на ліжку одягнена, у сріблястій вечірній сукні, застебнутій до самої шиї. На сукні були плями крові. На підлозі також. Тут Джоан упала. Той йолоп переніс її потім на ліжко.
— Спокійно! — сказав Равік. — Спокійно! Все буде гаразд. Нічого страшного немає.
Він розрізав угорі сукню і обережно відкотив її. Груди не були поранені. Куля попала в шию. Горло не пошкоджене, а то б вона не телефонувала. Артерія також була ціла.
— Тобі боляче? — спитав він.
— Так.
— Дуже?
— Так…
— Зараз мине.
Він приготував шприц. Глянувши у вічі Джоан, він сказав:
— Не бійся. Це для того, щоб зняти біль. Зараз тобі полегшає.— Він швидко зробив укол. — От і все. — Повернувшись до чоловіка, він звелів йому — Подзвоніть Пассі двадцять сім сорок один. Викличте «швидку допомогу» і двох санітарів. Хай їдуть негайно.
— Що зі мною? — через силу спитала Джоан.
— Пассі двадцять сім сорок один, — ще раз сказав Равік. — Швидко! Не гайтесь! Беріть трубку!
— Що зі мною, Равіку?..
— Нічого страшного. Але тут тебе не можна обстежити. Треба везти до лікарні.
Вона подивилася на нього. Косметика на обличчі в неї розпливлася, туш стікала з вій, губна помада з одного боку замастила всю щоку. Половина обличчя нагадувала ярмаркового блазня, а друга половина, з чорною плямою під оком, — стомлену, немолоду повію. Лише коси світилися і були гарні, як завжди.
— Я не хочу, щоб мене оперували, — прошепотіла вона.
— Побачимо. Може, й не треба буде.
— А це… — Джоан замовкла.
— Ні,— мовив Равік. — Не страшно. Просто там є всі інструменти.
— Інструменти?..
— Для обстеження. А тепер… Тобі не буде боляче, не бійся…
Укол подіяв. У її очах зник переляк, що вже був ніби навіки застиг там. Равік почав обережно оглядати рану. Повернувся чоловік.
— Карета «швидкої допомоги» виїхала.
— Тепер наберіть Отей тринадцять п’ятдесят сім. Це клініка. Говоритиму я сам.
Чоловік слухняно вийшов.
— Ти мені допоможеш? — прошепотіла Джоан.
— Звичайно.
— Аби тільки не було боляче.
— Не буде боляче.
— Я не можу… не можу зносити болю. — Її почав знемагати сон. Голос зазвучав глухіше. — Просто не можу…
Равік оглянув те місце, де ввійшла куля. Великі судини не зачеплені. І не видно було, щоб куля десь вийшла. Він поклав компрес і перев’язав рану, не сказавши Джоан, чого боявся.
— Хто тебе поклав на ліжко? — спитав він. — Ти сама…
— Він…
— А ти… ти могла ходити?
У її каламутних, великих, як озера, очах знов з'явився переляк.
— А що таке?.. Я… ні, я не могла поворухнути ногою… Вона… Що з нею, Равіку?
— Нічого. Я так і думав. Потім усе мине.
Повернувся чоловік.
— Клініка…
Равік квапливо підійшов до телефону.
— Хто це? Ежені? Палату… так… і викличте Вебера. — Він кинув оком на спальню і стишив голос — Приготуйте все. Доведеться негайно оперувати. Я викликав «швидку допомогу». Нещасний випадок… Так… так… правильно… за десять хвилин…
Він поклав трубку і трохи постояв. Стіл. Пляшка м’ятної наливки, гидотне пійло. Чарки. Пахучі сигарети з трояндових пелюсток, теж гидота. Револьвер на килимі, немов у поганому фільмі. І кров. Усе неправда. Чого я себе дурю, все правда… Тепер він знав, хто цей чоловік, що привіз його. Смокінг із надто рівними плечима, напомаджений прилизаний чуб, легенький запах парфумів «Шевальє д’Орсе», що дратував його дорогою, каблучки на пальцях… Це той актор, з погроз якого він сміявся. Добре прицілився, подумав він. Ні, взагалі не цілився. Коли цілишся, то так не влучиш. Так можна влучити лише тоді, коли сам того не хочеш.
Равік вернувся до спальні. Чоловік стояв навколішки біля ліжка. Ще б пак. Інакше він не міг. Він щось говорив, нарікав, знов говорив, слова так і сипалися з нього…
— Встаньте, — сказав Равік.
Чоловік слухняно підвівся й машинально обтрусив коліна. Равік глянув йому в обличчя. Сльози! Ще їх бракувало!
— Я не хотів цього! Присягаюся, що не хотів у неї влучити. Не хотів, це просто нещасний випадок, сліпий випадок!
Равік мало не виблював. Сліпий випадок! Скоро він почне ще промовляти ямбами.
— Я знаю. А тепер ідіть униз і чекайте на карету.
Чоловік хотів ще щось сказати.
— Ідіть! — звелів Равік. — І тримайте напоготові той проклятий ліфт. Бог його знає, як ми впхаємо в нього ноші.
— Ти мені допоможеш? — сонно спитала Джоан.
— Допоможу, — сказав він, сам не вірячи в свої слова.
— Ти зі мною. Я завжди спокійна, коли ти зі мною.
Замащене обличчя всміхнулося. Блазень глузливо, а втомлена повія ледь сумно.
— Бебе, я не хотів… — мовив чоловік з порога.
— Геть! — крикнув Равік. — Ідіть до бісової матері!
Джоан якусь мить лежала спокійно. Тоді розплющила очі.
— От же йолоп, — мовила вона на диво чітко. — Звичайно, він цього не хотів… Де йому, такому щеняті… Хотів, бач, повеличатися. — В її очах з’явився дивний, майже лукавий вираз. — Я сама в це не вірила… дражнила його…
— Тобі не можна стільки говорити.
— Дражнила. — Очі її майже заплющились. — От і догралася, Равіку… Моє життя… Не хотів улучити, а влучив… і ось…
Вона зовсім заплющила очі. Усмішка згасла. Равік дослухався, що робиться за дверима.
— Ми не занесемо ноші в ліфт. Він надто вузький. Хіба що один бік підіймемо вгору.
— А на сходах ви розвернетесь?
Один із санітарів вийшов поглянути.
— Спробуємо. Доведеться підіймати ноші над поруччям. Краще прив'язати її.
Вони міцно прив'язали Джоан до ношів. Вона дрімала. Часом з її уст зривався стогін. Санітари винесли ноші на сходи.
— У вас є
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Тріумфальна арка», після закриття браузера.