Читати книгу - "Історія України-Руси. До року 1340"

боярство, яке далеко більше сконсолїдовало ся нїж де инде, ми бачили, що й тут між бояр проходили також люди „от племени смердья”, а один з визначнїйших галицьких олїґархів Доброслав був „поповим внуком” 13). Що до етноґрафічних елєментів, то не заходячи навіть в Х в., коли склад княжої дружини був особливо ріжнородннй, ми й пізнїйше в княжих дружинах стрічаємо людий ріжного племени. Так між київською дружиною XI-XII в. бачимо Чудина і його брата Туки, Козарина, Варяга Шимона, Володислава Ляха, Івана Войтишича — Поляка або Чеха, якогось Олбира Шерошевича — мабуть турецького роду; у Мономаха був отрок Бяйдук, а у Ратибора Елбег; між „чернигівськими билями (боярами)” Сьвятослава стрічаємо таких як Шелбирі і Олбирі, теж мабуть турецькі роди.

Переходи князїв з одного стола на другий викликали значні переміни серед дружини. Так Сьвятополк, прийшовши в Київ з Турова, привів з собою звідти дружину; Юрий, здобувши Київ, поприводив з собою й бояр суздальських (Суждальци); наступники Андрія суздальського, прийшовши в Суздальщину з Чернигівщини, привели звідти з собою „руських дїтських”; таким же способом треба мабуть собі толкувати противставленнє „уних” (властиво — молодих) бояр Всеволода старим київським боярам 14). Се те, що в пізнїйшій московській термінольоЂґії звало ся „заїздом” — прихожі бояри „заїздили” — перебивали місця місцевим, і се завсїди викликало велике незадоволеннє серед місцевого боярства.

З тим усїм одначе не треба собі уявляти дружину, як якусь перисту мозаіку від краю до краю, що при кождій змінї князя змінялась як камінцї калєйдоскопа. Не вважаючи на присутність ріжних постороннїх елєментів основну масу дружини складали люди місцеві, між старшою дружиною — люди з місцевих „лїпших людей”, а при тім чимало їх служило в дружинї з роду в рід, так що дружинна служба була дїдичною в їх родї. Не кажучи вже за такі відокремлені й замкнені в собі землї, як Галичина, але і в Київщинї, де при неустанних перемінах князїв і династий склад дружини мусїв найбільше зміняти ся, ми бачимо серед бояр таких, що не вважаючи на зміни князїв лишають ся в землї, займають далї свої становища й передають свої уряди дїтям. Так Ян Вишатич служить з початку Сьвятославу, під час його київського князювання, потім виступає серед чільнїйшої київської дружини за Всеволода і Сьвятополка; Іван Войтишич фіґурує серед київських (княжих) бояр за Мономаха й його синів, за Всеволода й Ігоря Ольговичів; Шварно служить у Київі Ізяславу Мстиславичу, потім Ізяславу Давидовичу; Володислав Лях — Ростиславу, Мстиславу Ізяславичу, Давиду Ростиславичу, Михайлу Юриєвичу 15). Можна знайти й загальнїйші вказівки на княжих бояр, що лишали ся в землї, не вважаючи на зміни князїв: так приведеним з Сьвятополком боярам 1093 р. лїтописець противставляє старого боярина Яня й иньших „мужів смысленних”, очевидно — місцевих київських дружинників; так 1096 р. Мономах з Сьвятополком закликали Олега Сьвятославича в Київ на всенароднїй суд „предъ мужи отець наших” — старих бояр київських.

Дїдичність серед старшого боярства була також значно розвинена. Навіть в Київщинї ми можемо слїдити, як певні уряди — становище тисяцьких, воєвод переходить з батька на синів. Так за Ярослава тисяцьким був, очевидно, Вишата, за Ізяслава — його син Янь, за Сьвятополка — його другий син Путята; за Рюрика „воєводою”, можливо — тисяцьким був Славно Борисович, за Володимира Рюриковича його син Іван Славнович держить „воєводство київської тисящі” 16). На істнованнє боярських родів вказують призвища не тільки по батьку, а й по дїду, що ми часом стрічаємо: нпр. Мирослав Хилич внук, Івор Гюргевич Мирославль внук, Ольстин Олексич Прохорів внук — в дружинї Ольговичів 17).

Коли ми згадаємо, що дружина звязана була не з княжим урядом, а з особою князя, що князь зовсїм довільно міг добирати собі дружину, приймати і відправляти, то нас мусить здивувати сей факт, який ми бачимо особливо виразно в Київі — що ті-ж самі бояри або боярські роди задержують своє становище при перемінах князїв, часом при князях ворожих. Очевидно, було щось у сих бояр, що примушувало князїв давати їм і їх дїтям визначні становища в своїх дружинах, в своїй адмінїстрації незалежно від своєї охоти чи неохоти до сього. Істнованнє якихось боярських прав на певні становища, боярських ранґ особливо виразно дає себе знати в Галичинї, де між боярами істнують якісь свої рахунки, хто з них „достоєн держати” яку волость по свому становищу, роду, заслугам; боярські олїґархи тут уважають можливим „князя собі називати (номінально признавати), а самим усю землю держати”, і розбирати поміж себе уряди, не питаючи ся князя. Для пояснення сеї практики я вказував свого часу на пізнїйшу, звістну з литовських часів практику наших земель, що бояре певної землї бувало „держали” — правили поодинокі уряди „колейно”, по черзї, без всякої участи чи з дуже невеликою участию в сїм волї в. князя 18). Але те що найбільш виразно показало себе в Галичинї під час упадку княжої власти, в меньш драстичних формах мало, очевидно, місце скрізь, судячи по тим явищам, які бачимо в Київщинї, себто землї, де тривкість дружинного елєменту мала всї шанси бути мінїмальною.

Се поясняєть ся тим, що княже боярство рекрутувало ся в переважнім числї не з яких небудь заволок, неприкаянних людей, що не маючи нїякої опори, залежать вповнї від волї свого наставника — як сучасна уряднича верства. Княжі бояре були переважно люде заможні, властителї маєтностей, що займали в суспільности впливове становище незалежно від своїх урядів і були самі по собі „боярами” — „лїпшими людьми” в громадї, без огляду на те, чи брав їх князь у свою дружину чи нї.

Дїйсно ми стрічаємо в джерелах кілька вказівок про земельні маєтности і богате майно бояр київських і галицьких. Так 1146 року Кияне пограбили „доми дружини Ігоревої і Всеволожої, села і худобу та побрали богато майна (її) по домах і монастирях (у схованню)”. Ізяслав, ідучи з Волини на Юрия 1150 р., каже своїй дружинї: „ви вийшли зі мною з Руської землї, стративши свої села і маєтки (жизни)”, а дальше довідуємо ся, що по смерти Юрия Кияне „побивали Суздальцїв по містах і селах, а майно їх грабували”: очевидно Юрий, сконфіскувавши маєтности Ізяславових бояр, роздав їх своїм. Нарештї під 1159 р. оповідаєть ся, що Мстислав Ізяславич, опанувавши Київ, „забрав богато майна дружини Ізяславової (Давидовича), золота і срібла, челяди, коней і худоби” 19).

Подібні звістки знаходимо й про галицьких бояр: Володислав нпр. так промовляє до перемиських бояр: