Читати книгу - "Історія України-Руси. До року 1340"

Правда, істнованнє маєтностей у бояр пробувало толкувати инакше: деякі дослїдники припускають, що вже тодї практикувало ся роздаваннє за службу земель від князїв боярам 21). Але припустити се дуже тяжко: князївські маєтности самі бували не великі, се були фільварки, по теперішньому кажучи, де земля обробляла ся руками несвобідних робітників, і їх, розумієть ся, князї в державу боярам не давали: вони роздавали їм певні округи для повнення ріжних адмінїстраційних функцій, а не села з челядию, які ми бачимо в вище наведених звістках у бояр. Се, очевидно, були звичайні, приватні маєтности, такі ж фільварки, і бояре були їх власниками.

Такі бояре-властителї певно грали головну ролю в дружинї й по иньших українських землях, ще більше нїж у метушливій Київщинї. Князю завсїди було наручно притягнути до себе сих впливових людей, узявши їх на свою службу; з другої сторони — й сим людям була наручна княжа служба: вона додавала їм іще инакших, службових впливів, давала доходи на княжій службі. Так земське боярство мало всї шанси входити широко в боярську дружину. З другої сторони й ті зайди, що заходили в княжу дружину чи з иньших земель, чи з иньших верств, доробивши ся становища й майна на княжій службі, легко могли ставати господарями, заводячи свої села. Таким чином між земською, земельною аристократиєю й княжою дружиною в нормальних відносинах князя до землї мусїли істнувати досить тїсні звязки, обопільні переходи, і тим поясняєть ся те мішаннє між боярством княжим і боярством земським, яке ми бачимо в наших памятках: не можна звичайно навіть відріжнити сї дві катеґорії, так що деякі дослїдники 22) висловляли гадку, нїби в сї часи земське боярство зовсїм злило ся до купи з дружиною. В дїйсности вони не злили ся, а між ними були тільки більші або меньші звязки, більша або меньша коінциденція в залежности від становища князя. Під час князювання князя накиненого, чужого землї, як нпр. князюваннє Юрия в Київі, коли київське боярство стояло по сторонї Ізяслава, а Юрий „обсаджував ся” своїми суздальськими боярами, княжа дружина була чимсь зовсїм відокремленим від земської аристократії; але коли на столї сидїв князь, що старав ся увійти в близші звязки з землею, стояв з нею в добрих відносинах, як нпр. Мономах, Мстислав, Ізяслав — земські елєменти мусїли дуже широко входити в дружину.

Такий земський боярин, вступивши на княжу службу, не потрібував тягати ся з землї при змінї князя: коли новий князь не хотїв його, він міг собі й обійти ся без княжої ласки. Але князю не легко було скинути його з уряду, не взяти в дружину, або поминути при авансї: се значило собі напитати ворога, й навіть ворогів, бо такий боярин певне мав у землї й парентелю й клїєнтелю; та й взагалї наживати собі ворога в більшім бояринї було не наручно 23). І от новий князь, чи хотїв чи не хотїв, мусїв дуже часто не тільки зіставити за таким боярином його дотеперішнїй уряд, але й давати дальші й лїпші посади йому й його дїтям.

Раз служба в княжій дружинї була користною, було зовсїм природно, що дружинники взагалї й бояре спеціально приміщували й своїх дїтей тудиж. Такі боярські сини 24), як і дїти земських аристократів, мусїли вступати, як сказано вже, в дружину отроками, але їх рід, впливи їх свояків запевняли їм швидкий поступ, перехід в ряди „княжих мужів”, на ріжні адмінїстраційні посади. Таким чином серед боярства виробляєть ся ідея ”отчин” 25), як і серед князїв: син змагаєть ся зайняти місце батька, і не дати йому батькового уряду без очевидних причин — значить знов нагнївати цїлий його рід. Так серед боярства виробляють ся свої рахунки, свої претензії на уряди, наслїдком котрих князї навіть і неприхильні повинні були їм давати уряди, на котрі претендували вони на підставі своїх рахунків.

Розумієть ся, між сю привілєґіовану верству проходили й посторонні елєменти, як ми бачили: дружинне боярство нїколи не могло стати замкненою кастою; але завсїди сим „новим людям” карієра давала ся далеко тяжше. Ми бачили, як у Галичинї родовиті бояре з гори дивили ся не тільки на нового чоловіка „от племени ”смердья”, але й на „попового внука”. В слабших формах се мусїло повторяти ся й по иньших землях; досить росповсюднена гадка про демократичність давнього руського суспільного устрою в значній мірі хибна, як побачимо не раз іще низше 26).

До катеґорії княжих людей належала окрім дружини старшої й молодшої також княжа служба, в тїснім значінню слова. Вона в значній мірі складала ся з людей несвобідних, як тодїшня служба взагалї; яку визначну ролю в складї тодїшньої служби грав елємент несвобідний, се найлїпше показує звістна постанова Руської Правди 27), що хто іде в службу не забезпечивши собі свободи, то тим самим стає холопом „а се третіє холопьство (третя обставина, що приводить до холопства) — тивунство безъ ряда или ключь къ ceбЂ привяжеть (піде в службу ключником)”. Але невважаючи на свою несвобідність, княжі слуги займали привілеґіоване і поважне становище в суспільности. Так за княжих слуг вищих катеґорій платила ся повна, а навіть і подвійна вира — нпр. за тивуна конюшого — начальника конюхів, за тивуна огнищного — може начальника над челядию, подъЂздного (як толкують, — начальника ловцїв, — хоч би сї слуги були й несвобідні 28). Вони, хоч не управнені по праву, мусїли користати з прав свобідних — мали своє майно, ним роспоряджали і т. и., як будемо ще бачити низше (се зрештою належить не тільки до слуг княжих, але й епископських та боярських вищих катеґорій). Княжі (а також епископські, почасти боярські) тивуни, хоч були, певно, дуже часто, а навіть переважно несвобідні (на се вже вказує слово „тивунство” в наведеній постанові Руської Правди як типове означеннє несвобідного слуги), сповняли ріжні, досить поважні урядові функції й мусїли грати важну ролю в суспільній єрархії.

Примітки

1) Лїтература в примітцї 25.

2)