Читати книгу - "Джейн Ейр"

— Ви ще не були одружені? Діана засміялась.

— Таж їй не більше сімнадцяти або вісімнадцяти років, Сент Джоне! — мовила вона.

— Мені вже скоро буде дев'ятнадцять, але я ще незаміжня, це так.

Гаряча хвиля вдарила мені в лице: пробудились гіркі й бентежні спогади, коли мова зайшла про одруження. Всі вони помітили мою ніяковість і хвилювання. Діана й Мері, щоб мені було не так важко, відвели очі вбік від мого почервонілого обличчя. Та їхній холодний, суворий брат і далі пильно дивився на мене, аж поки я заплакала.

— Де ви жили останнім часом? — спитав він.

— Ти надто допитливий, Сент Джоне, — тихо промовила Мері, та він перехилився через стіл, вимагаючи відповіді тим самим пильним і гострим поглядом.

— Назва місця та ім'я того, в чиїм будинку я жила, — моя таємниця, — коротко відказала я.

— Яку ви, на мою думку, маєте право не розкривати ні Сент Джонові, ні будь-кому іншому, — зауважила Діана.

— Але якщо я не знатиму, хто ви і що з вами сталося, я не зможу вам допомогти, — сказав він. — А ви потребуєте допомоги, правда ж?

— Я її потребую і шукатиму доти, сер, доки якась справді добра людина допоможе мені знайти роботу, яку я зможу виконувати, щоб заробити бодай на найнеобхідніше для життя.

— Не знаю, чи я справді добра людина, проте хочу допомогти вам, скільки моя змога. Тому передусім скажіть, що ви робили досі і що ви можете робити взагалі.

Тим часом я допила свій чай. Він мене добре підбадьорив, як оте вино велетня, заспокоїв мої розшарпані нерви й дав мені силу твердо відповісти цьому прискіпливому молодому судді.

— Містере Ріверс, — почала я, дивлячись йому в очі відверто, без ніяковості, так само, як і він дивився в мої, — ви і ваші сестри зробили мені велику послугу, —

найбільшу, яку людина може зробити своєму ближньому: ви мене врятували вашою великодушною гостинністю від смерті. Це дає вам необмежене право на мою вдячність

і деяке право на мою відвертість. Я розповім вам стільки про свої злигодні, скільки зможу розповісти, не загрожуючи цим своєму душевному спокоєві, своїй і ще чиїйсь безпеці, моральній і фізичній.

Я сирота, дочка священика. Мої батьки повмирали, коли я була зовсім маленька, і я їх не пам'ятаю. Я виховувалась як бідна родичка, вчилась у доброчинному закладі. Я навіть назву вам школу, де пробула шість років ученицею і два — вчителькою. Це Ловудський притулок для сиріт у ...ширському графстві. Може, чули про такий, містере Ріверс? Скарбником у ньому велебний Роберт Броклґерст.

— Я чув про містера Броклґерста і бачив ту школу.

— Я залишила Ловуд рік тому й найнялась ґувернанткою. Я дістала добре місце й була щаслива. Та мені довелося залишити це місце за чотири дні до того, як я прибула сюди. Причини свого від'їзду я не можу і не повинна нікому відкривати... це була б марна річ та й небезпечна. І все те скидалося б на вигадку. Я нічим не заплямована і так само невинна, як будь-хто з вас трьох. Але я справді нещасна і буду нещасна якийсь час, бо лихо, що вигнало мене з дому, який став мені раєм, було незвичайне й жахливе. Я мусила втікати швидко й тайкома. Тим-то мені довелося покинути всі свої речі, за винятком маленького клуночка, та й того через поспіх та зморочену голову я забула забрати з диліжанса, що довіз мене до Віткроса. Отож я опинилась у цім краї без нічого. Дві ночі я ночувала надворі і проблукала два дні, не переступивши порога людської оселі. За цей час я всього двічі скуштувала їжі. І саме коли голод, виснаження та розпука мали забрати в мене чи не останній подих, ви, містере Ріверс, не дали мені загинути під вашими дверима й прихистили під своїм дахом. Я знаю, що ваші сестри зробили для мене відтоді, бо не втрачала свідомості під час свого позірного заціпеніння; і я так само завдячую їхньому щирому, лагідному, великодушному співчуттю, як і вашому християнському милосердю.

— Не давай їй більше говорити, Сент Джоне, — мовила Діана, коли я замовкла. — їй ще, мабуть, не можна хвилюватись. Ідіть сядьте на канапу, міс Еліот.

— Ви сказали, вас звати Джейн Еліот? — запитав він.

— Так, — відповіла я, — цим іменем я вважаю за необхідне поки що називатись, але це не справжнє моє ім'я, і коли я його чую, воно видається мені зовсім чужим.

— А свого справжнього ймення ви не назвете?

— Ні, я понад усе боюсь, щоб не було розкрито моєї таємниці, тож уникаю всяких пояснень, що можуть до цього призвести.

І напевне, слушно чините, — сказала Діана. — А тепер, братику, прошу тебе: дай їй тим часом спокій.

Та, якусь хвилину поміркувавши, Сент Джон знов узявся мене розпитувати, так само спокійно й наполегливо, як і доти.

Кажете, вам би не хотілось довго зловживати нашою гостинністю? Ви, бачу, воліли б якомога скоріше обходитися без співчуття моїх сестер, а надто без мого милосердя (я дуже добре розумію різницю і не заперечую її, - ви маєте слушність), тобто ви бажаєте бути від нас незалежною?

— Так, ви вже чули це. Скажіть мені, що робити або як знайти роботу — ось про що я пас проситиму зараз, — і тоді відпустіть мене хай навіть до найгіршої господи, а доти дозвольте мені перебути тут: я боюся знов опинитися на вулиці і без дому.

— Звісно, ви залишитесь у нас, — сказала Діана, поклавши свою білу руку мені на голову.

— Звісно, залишитесь, — проказала за нею й Мері з непідробною і, видно, властивою їй щирістю.

— Як бачите, мої сестри раді тримати вас, так само як вони були б раді, тримаючи й доглядаючи напівзамерзлу пташку, що її зимовий вітер загнав через кватирку. Я ж більше схильний допомогти вам знайти роботу, щоб ви змогли самі утримувати себе, і спробую це зробити, але знайте, що мої можливості дуже обмежені. Я тільки священик бідної сільської парафії, і моя поміч буде якнайскромніша. Тож якщо вас лякає важке трудове життя, то пошукайте дійовішої допомоги, ніж та, яку вам можу запропонувати я.

— Вона вже сказала, що ладна робити всяку, яку зможе, чесну роботу, — відповіла за мене