Читати книгу - "Перспективи Української Революції"

В такому розумінні процес визвольно-революційної боротьби на теперішньому етапі не е тільки ступенем на дорозі до визволення. Він є передусім найважливішим чинником і свідоцтвом життя й живучости нації. Щоб розвиватися, щоб здійснювати свої цілі, треба найперше жити. Як людський, так і національний організми доти живуть, доки в них не згаснуть власні життєві рушії. За фізичне збереження народу змагається кожна одиниця й національна спільнота безнастанно і, можна сказати, автоматично; інстинкт фізичного самозбереження діє в народі скрізь, з великою напругою. А духове збереження лежить на відповідальності, зусиллях і боротьбі вибранців. їх вирощувати підготовляти, організувати та скеровувати до революційної дії серед народу, проти смертоносного натиску ворога — це одне з головних і найвідповідальніших завдань революційної, націоналістичної Організації.

Якщо розглядати визвольно-резолюційний рух в такому світлі, коли йдеться не тільки про плян і стратегію визвольної боротьби, але одночасно про саму підставу, про вдержання життєвого вогню для самостійности нації — тоді всі складники і прояви цього змагання набувають властивого їм значення. Усвідомивши собі, що така боротьба необхідна, неминуча, що тільки через неї можуть здійснитися ті всі найвищі ідеї, пориви, прагнення, які зосереджені в ідеї Української Самостійної Соборної Держави, — потрапимо прикладати і належну мірку до всіх елементів революційного процесу.

ХОЧ ЯКІ ВЕЛИКІ ЖЕРТВИ — БОРОТЬБА КОНЕЧНА

Тематику деяких статтей Ст. Бандери деколи зумовлювали побажання редакцій часописів Визвольного Фронту на чужині, які просили написати з нагоди великих релігійних чи національних свят. До таких статтей належить і стаття «Хоч які великі жертви — боротьба конечна», надрукована в «Шляху Перемоги», Мюнхен рік III, ч. 2–3 /98-99, Різдво 7-го січня 1956 р. У ній автор обговорює доцільність протибольшевицької боротьби, не зважаючи на великі жертви, що їх вона спричинює.

* * *

Під час Різдвяних Свят відриваємо свої думки від буденних зайнять і турбот, немов підносимося духом на верхів'я, щоб розглянутись доокола, кинути зір у час і простір. Тоді наші думки шукають у темряві невідомого насамперед найдорожчих нам осіб — рідних і найближчих друзів, невідома доля яких тривожить наші серця. Наші думки в розшуках за ними блукають від рідних осель до страшних большевицьких тюрем, концтаборів та всіх незліченних місць нелюдської каторги і заслань, по неозорих просторах підмосковського царства страждань, неволі і жаху. Са. та-нинська система большевицької катівні затирає навіть межу між світами живих і померлих, так що не тільки нам на чужині, але й нашим рідним в Україні невідомо про багатьох найближчих осіб, що попались большевикам до рук, хто з них ще живий, а кого доконала неволя й каторга.

Коли так застановляємось над незліченними втратами найкращих синів і дочок українського народу, яких день-у-день, рік-у-рік знищує большевицька Москва, тоді все наново насувається питання про доцільність веденої протибольшевицької боротьби. Це питання завжди виринає у зв'язку з проблемою жертв большевицького режиму. Сама ж революційно-визвольна боротьба коштує чимало жертв, до того ж найкращих українських патріотів. Але крім того з цією боротьбою та з широким спротивом большевизмові, підсичуваним тією боротьбою, ворог пов'язує свої нелюдські методи тотального терору та масового знищування людей. Перевіряючи все наново своє становище в цьому питанні — чи, з уваги на величезні жертви, доцільно українському народові продовжувати свій спротив і визвольну боротьбу проти большевицької Москви, завжди приходимо до однієї, потверджуючої відповіді. Не зваждючи на всі найболючіші і дуже важкі жертви, які впали і далі падають, не зважаючи на найжахливіші методи большевицького гніту і терору, ціла доцьогочасна і теперішня революційно-визвольна боротьба та на ввесь протибольшевицький спротив українського народу, самочинний чи організований — доцільні, бо необхідні для- втримання підстав самобутнього існування й розвитку української нації.

Розглядаючи ці питання, мусимо передусім мати на увазі боль-шевицькі наміри стосовно України. Вони не обмежуються на державно-політичному й економічному опануванні України, на всебічному використанні всіх сил і дібр українського народу й української землі. Большевицька Москва хоче пожерти Україну і перетворити її повністю. Вона зміряє до систематичного сточення української національної субстанції, до виполокання з душі й життя українського народу всього національного змісту так, щоб затративши свою національну самобутність, українська людина, цілий український народ прийняли московсько-комуністичний зміст і форми буття та назавжди стали частиною совєтської Росії, сов-єтсько-російського народу. До такої максимальної цілі Москва прямує послідовно і безоглядно. Розуміючи добре, що такого перетравлення цілих загарбаних народів не можна завершити одним потяг-ненням, большевики розпляновують його на довший поступовий процес, на цілий ряд перехідних етапів.

Основною засадою большевицького поступовання на всіх етапах є всебічний терор і безоглядне знищування всіх і всього, що стоїть на перешкоді намічених на даний відтинок большевицьких плянів, що не піддається совєтизації і не хоче, чи не може, служити московському загарбницькому походові.

Пізнання остаточних цілей тотального большевицького наступу і безоглядности в його переведенні приводить нас до зрозуміння, що перед цілим українським народом стоїть невідхильне або-або. Або піднімати боротьбу за існування і самостійність української нації і провадити її незламно за всяких умов, або піддатися, примирившись із загибеллю української нації і української культури, рятуючи тільки фізичне існування людей української кро-ви, які разом з добрами української землі мали б побільшити силу большевицької Московії. Таке або-або стосується до цілого народу, до всіх його частин. При послідовному здійснюванні большевицьких плянів на кожного українця мала б прийти черга індивідуально чи збірно вибирати: або піддатися докорінній совєтизації, що рівняється відреченню від українського єства, або бути знищеним.

На кожному етапі своєї політики большевики ставлять якусь частину українського народу перед смертельну альтернативу — фізичного знищення в большевицькій катівні або національного самознищення через прийняття московсько-комуністичного єства. На кожному етапі ворог знищує якусь вітку українського національного життя, української духовости і культури. Якщо б український народ, чи якась його частина хотіли уникнути остаточної альтернативи, не ставлячи опору й улягаючи большевицькому напорові такою мірою, щоб рятуватися від знищення і одночасно зберегти, що вдасться з національного добра і змісту, — то при большевицькій системі така тактика на довшу мету була б безуспішною, її можна б застосовувати до якогось часу, доки большевикам було б вигідно її використовувати на свій спосіб, щоб без труднощів провести частину своїх плянів, закріпитися на вихідних позиціях. Але в дальшому розвитку большевизм таки прикрутив би шруби своєї системи здавлювання до такої міри, щоб вимусити цілковиту совєтизацію і денаціоналізацію до самих основ. І таким чином народ