Читати книгу - "Останній пророк"

— А чом же мені не сказав нічого про це? Чом не попередив?

— А навіщо? Найперше, якби я тебе попередив, то ти б не повірив. Ти так завзявся до фарисейства, що було б шкода тебе спокушати. А потім, фарисеї нічого в цім не бачать злого. І цар Соломон і цар Давид мали не лише жінок, але й наложниць.

— Це правда, що мали, але ніколи не вмовляли вони в своє оточення, що жінки — це нещастя й загуба для людини.

— Єгоханане, мушу тебе похвалити. Твоя наука в Гаріма не пройшла задарма, бо й ти вже навчився диспутувати. Але ж ти забувся, що на те є всі приписи, моління й очищення, щоб замолити кожен гріх і очиститися від кожної поскверни. Звичайній людині тяжко це зробити, й тому краще не торкатися, не чути й не дивитися на жінку. Але не такому вченому гаонові, як Гарім.

Єгоханан мовчав. З Симоном взагалі було тяжко сперечатися, а особливо в цім випадку. Так, правда, з фарисейського погляду не було нічого надзвичайного в тім, що Гарім бавився із плясальницею. Лише якби… Він не знав, що саме «якби», але йому не подобався ані Гарім, ані фарисейський погляд на ці речі, що його так добре знав Симон.

— То виходить, Симоне, що мені й далі ходити до Гаріма?

— Та звичайно! А чому ні? Це найменше зло, яке тобі там може не сподобатися. Хіба ти знаєш уже всю його науку? Не спішися, Єгоханане, та й куди!

Так, справді, куди? Садукеї, фарисеї… А далі? Хто ж знає ту путь, за якою так тужить душа?

Уже був почався храмовий суд, коли Єгоханан з Симоном лише-но протиснулися через юрбу присутніх ближче до суддів. Кордон храмових слуг, з палицями напоготівлі, відділяв натовп від підвищення під колонами, де було судилище.

— Куди преш? — визвірився м’язистий посіпака на Єгоханана, коли той хотів обійти стороною кордон сторожі. Ось-ось його палиця намірялася вже на Єгохананові груди, але Симон протиснувся вперед і щось пошептав вартовому. Опустивши палицю, пропустив їх галілеєць уперед. Кілька суддів на невисоких храмових кріселках були вже оточені півколом пророчих учнів. Серед них умістилися й Симон з Єгохананом. На вільному просторі двору перед суддями сиділа вже група позовників, свідків і обвинувачених, підібгавши ноги, немов на торгу під міською брамою. Серед суддів пізнавав Єгоханан усіх знайомих. Погладжуючи самовпевнено бороду, дивлячися на все немов через голови присутніх, розвалився в кріселку Йосиф. Нетерпляче озираючись на всі боки, то підносився, то сідав Гарім. Кількох визначних законників, що їх знав цілий Єрусалим, між ними і новий фарисейський гаон з Александрійської діяспори Нікодем, учень славетного Філона, знуджено роздивляли присутніх. Вони всі вже сьогодні розсудили кілька випадків, дрібничкових і завзятих, та втомили свою увагу галасом свідків, обвинувачених і присутніх. Випадок, що тепер прийшов на чергу, був хоч і звичайним, але важливішим з усіх. Звичайним, бо такі траплялися досить часто. Зійшлися якось пророчі учні й слово по слові почали сперечатися, чий равві мудріший, ученіший, святіший. Спочатку жартом, а опісля все гостріше й гостріше. Нарешті перейшло до бійки, внаслідок якої один із учнів дістав п’ястуком у око й від того осліп цілковито. Тепер він розповідав про це судові:

— І ось, — простягаючи в напрямку суддів тремітну руку сліпця, говорив він так само тремітним голосом, — ударив мене ворог мій в око, й упав я наче мертвий. Коли ж прочумався — нічого не бачив. Око мені спочатку набігло, почало боліти, ятритися, потім витекло. За ним почало боліти й друге і також втратило зір. І тепер стою я перед вами, мудрі й чесні судді, та взиваю до вашої справедливости. Зістав я сліпим на ввесь свій вік і невидючим зійду в могилу. Яка користь з мене народові? Що вартий я родині моїй?

Сліпота була страшною карою, карою Божою. Лише лепруватий був більше нещасливий, ніж сліпий. Тому осліплюванням карали царі своїх ворогів, а хто осліпив свого ближнього — стояв нарівні з тим, хто відібрав йому життя: був найтяжчим злочинцем. Єгохананові пригадався Пасхур, і він із жалем дивився на сліпого, що, мацаючи довкола себе непевними руками, опускався на землю під співчуваючі оклики рідні і глядачів. Стара жінка, мабуть, мати, кинулася йому на шию, лементуючи на ввесь голос, але оклики храмової сторожі з’єднали знов тишу. Судді все ще мовчали, погладжуючи бороди, наче б коло них нічого не діялося.

— Знаю його, — зашепотів Симон Єгохананові до вуха. — Знаю позовника дуже добре. Це навмисне вдягся він так бідно й навмисне так убого вирядили його родини. Він із садукейської родини. Правда, не з Єрусалима, а звідкілясь аж з Ґерази, з-за Йордану. Навіть, кажуть, далека Йосифова рідня. А той, що сидить там-он, між двома храмовими слугами, це обвинувачений. Хто такий? Натан, син Юди, такий самий пророчий учень, як я чи ти. Звідкілясь із Галілеї. Хіба не пізнаєш? Глянь, які жилаві руки! Справжній рибалка, як там усі вони. Зараз теж буде говорити.

Справді, обвинувачений підвівся із землі, і Єгоханан бачив м’язистого молодика, що, незважаючи на цупку поставу, зовсім був неподібен на завадіяку. Родичі сліпого і приятелі почали кричати мов несамовиті, коли він підвівся з землі, від зніяковіння не знав куди й дивитися і лише