Читати книгу - "Постріл із глибин"

Коли нова війна й справді почалася, Холл вступив у Національну гвардію та став головою розвідки. Протягом війни його здоров’я, що ніколи особливо не було хорошим, стало дедалі гіршати.

У липні 1943-го один із його колишніх дешифрувальників Клод Сероколд, який на той момент був директором готелю Claridge’s, поселив його в люкс, щоб той міг із комфортом провести свої останні дні. Якось у номер зайшов водопровідник, який мав полагодити щось у ванній кімнаті, — він був одягнений у чорний костюм, згідно з традиціями готелю. Побачивши його, Холл сказав: «Якщо ви з поховального бюро, друже, то ще зарано»[802]. Він помер 22 жовтня 1943-го.

Серед пасажирів, що залишилися живими, — а всі вони отримали 25-відсоткову знижку на квитки в «Кунард» — багато хто закохався та одружився або ж знайшов друга на все життя. Щонайменше двоє покінчили життя самогубством. Сестра Ріти Жоліве, Інес, відома скрипалька, сама не була на борту корабля, але її чоловік пропав безвісти. Вона не змогла жити без нього і в кінці липня 1915 року застрелилася. Щонайменше двоє молодих чоловіків, які не потонули з судном, пізніше загинули на війні.

Марґарет Макворт випали дивовижні наслідки. Вона якимось незрозумілим чином позбулася свого страху води, але йому на зміну прийшов інший надзвичайно сильний страх — опинитися в пастці під водою. Цей страх найчастіше проявлявся, коли вона їздила в поїзді, що йшов через тунель під річкою Северн. Оскільки їздити тут їй доводилося досить часто, вона писала: «Я постійно уявляла, як тунель обвалюється, поїзд заливає вода, а всі пасажири опиняються в пастці і, наче пацюки, тонуть у цих крихітних коробочках-вагонах»[803].

Загалом, вона вважала, що ця катастрофа добре вплинула на її характер. Вона набула нової впевненості в собі: «Якби мене хтось запитав, чи буду я гідно поводитися під час морської аварії, я б сильно в цьому сумнівалась. Але я пройшла через це випробовування й не посоромила себе»[804]. Вона також із подивом дізналася, що трагедія позбавила її глибокого страху смерті, який переслідував її з дитинства: «Я не зовсім розумію, чому так. Єдине пояснення, яке я можу цьому дати, — це те, що коли я лежала на спині в тій воді під сонячним світлом, то знала, що смерть уже поруч»[805]. Тоді перспектива померти не налякала її: «Навпаки, у мене виникло відчуття якоїсь захищеності, наче відбувалося щось дружнє щодо мене».

Її подруга та сусідка за обіднім столом Дорогі Коннер вирішила піти на війну й працювала в прифронтовій їдальні у Франції. За відвагу та допомогу Франція видала їй нагороду Croix de Guerre (Воєнний хрест).

Молодий Двайт Гарріс подарував обручку своїй нареченій, міс Ейлін Кавендіш Фостер, і вони одружились у Лондоні 2 липня 1915-го. Маленький хлопчик, якого він урятував, — Персі Річардс — дожив до сорока років, але 24 червня 1949-го покінчив життя самогубством.

Джордж Кесслер, «король шампанського», виконав обіцянку, яку дав сам собі, поки перебував у воді: якщо виживе, то присвятить решту життя турботі про жертв війни. Він заснував фонд допомоги солдатам та морякам, які втратили зір на війні[806]. Гелен Келлер стала одним з опікунів організації, а згодом дала їй своє ім’я. Організація існує і сьогодні під назвою Helen Keller International.

Через п’ять місяців після катастрофи Чарльз Лоріа видав книгу, у якій описав те, що йому довелося пережити, — «Остання подорож “Лузитанії”». Ця книга стала бестселером. Він продовжив займатися продажем книг, рукописів і творів мистецтва, а у 1922-му через Комісію з розгляду претензій у США подав позов проти Німеччини на компенсацію вартості втрачених малюнків Теккерея та «Пісні» Діккенса. Він вимагав 51 399 доларів 31 цент компенсації, включно з відсотками. Комісія присудила йому 10 тисяч. Він помер 28 грудня 1937 року у віці 63 років. У його некролозі, опублікованому в Boston Globe, зазначалося, що протягом свого життя він шістдесят разів подорожував у Лондон та Європу. Наступні власники його справи перетворили її на імперію, яка налічувала 120 магазинів Lauriat’s, але зростання відбувалося над то швидко й потребувало надто великих коштів[807]. Саме тоді з’явилися мережі книжкових магазинів та інтернет-торгівля, що сильно вплинуло на цю сферу. У 1998 році компанія подала заяву на захист від кредиторів через банкрутство і за рік закрилася назавжди.

Белль Неш, пасажирка з Канзасу, яка втратила чоловіка, ще довго не могла дивитися на ясне блакитне небо без поганого передчуття[808]. Теодейт Поуп згадала про місіс Неш у своєму заповіті з подякою за те, що тоді на палубі «Джулії» вона зрозуміла, що Теодейт не мертва, і погукала на допомогу.

Теодейт знадобилося чимало часу, щоб одужати. Її друзі-спіритуалісти організували для неї відпочинок у приватному будинку в графстві Корк. Коли вона приїхала туди, на її обличчі й досі було видно сліди ударів та синці, а вдягнена вона була в ті різноманітні речі, що дали їй жителі Квінстауна. Власники будинку відвели для неї кімнату для гостей із білими стінами, тюльпанами в ящиках під вікном та каміном на вугіллі. До того моменту вона перебувала в якомусь емоційному трансі й не відчувала майже нічого,