Читати книгу - "Капітан космічного плавання"

— А наглядачки як же? — насмішкувато зблиснув Ігор очима.

— А що наглядачки, що наглядачки?! — заметушився гудець. — Вони ж до акустики жодного стосунку не мають. Вони ж лише місцезнаходження десь на електронних мапах визначають.

— Та невже? — задумливо спитав Норильцєв і Такаманохарі чомусь дуже не сподобався його, враз скрижанілий, голос.

А хлопець вже обережно брав у руки синтезатор і пальцями, розпливчастими від сяєва наручників, торкався холодних клавіш. І знову кришталево-чисті сніжинки звуків здіймалися величною завірюхою та й линули в незвідану далечінь, щоб ставати там і просто зірками, і цілими сузір‘ями. І ожилі планети плавно оберталися навколо тих зірок, і дивні істоти здіймали вражені обличчя до галактичної заметілі.

І в рисах цих облич можна було розгледіти риси обличчя і самого Ігоря, і Кременчука, і Такаманохари, і навіть… Синтезатор захлинувся простором. На щоках Зоребора блищали сльози. А потім, взявши декілька безладних акордів, він заграв нову мелодію. Більш просту, але й більш теплу та болючу. Ту, яку Сонька вже чула на далекому Арканарі. І на невловиму мить їй здалося, що в самому темному закутку печери випросталась невидима Румата та й завмерла, боячись найменшим порухом порушити цю світобудову звуків.

— Розбилися, не долетіли, петлею зашморгнувши путь, — виводив, остаточно подорослішалий за останній час, голос Норильцєва, — а ампутовані крила за спиною й досі печуть.

„Крила… крила… ампутовані крила…” — боляче билось в скронях Зоребора. Люк, обома руками закривши обличчя, ридав ридма, розгойдуючись на місці. Дивна тривога охопила Такаманохару.

— Ти що? — видихнула вона.

А Ігор вже обережно клав синтезатор просто на долівку („Наче в останній раз до нього торкається”, — майнуло в Соньки) і повертав до дівчини суворі очі.

— Соню, — тихо запитував, — ви колись кохали?

І таким недоречним, таким несвоєчасним, здалося оте запитання на цій далекій, покинутій любов‘ю, планеті, що Сонька розгубилась, відчуваючи, як ламким болем заходиться її серце. Але, не дивлячись на цей біль, треба було відповідати. І відповідати чесно.

— Я… — затнулась вона. — Я не знаю… Іноді мені здається, що так. Іноді — навпаки.

— А ти сподіваєшся побачити свого коханого знову? Сподіваєшся?

- І цього… І цього я зараз не знаю, Ігорю.

— Зараз?… А потім?… Значить, сподіваєшся. А я… Я — ні. Занадто багато всесвітів пролягало поміж нами.

- Ігорю, Ігорю, у коханні не може бути різних всесвітів! Якщо вони є, тоді це вже й не кохання зовсім.

— Мабуть, ти права. Але… Але ось в чому справа… В цьому одному-єдиному всесвіті завжди існує неймовірна кількість кохань. І заради них… Заради… Зараз ви зрозумієте мене.

- Ігорю-ю-ю!!! — кинула свої тіло дівчина до Зоребора через увесь простір печери, що враз став безмежно великим.

А хлопець вже в єдиному поруху падав на коліна, кидаючи лівицю на граніт лежанки, а правицею висмикуючи з піхв свого меча.

- Ігорю-ю-ю!!!

Гостре лезо важко опустилося на випростану руку і чорний у напівтемряві струмінь крови хлюпнувся просто на переляканого Люка, а обличчя Зоребора якось враз набуло неприродного гіпсового кольору.

- Ігорюнечку, та що ж ти наробив, Ігорюнечку!!!

В горлі дерло, шкіру палило, а усе тіло світилося. Ледь помітно, але моторошно.

Богдан перевів погляд до іншого кутка цілком правильного металевого куба із замкненим нагорі невеличким заґратованим люком. В кутку неоковирною плямою мерехтіла смух-трава Нкси. Вірніше, те, що від неї залишалося.

Малюку явно доводилося гірше, ніж капітану. Якщо його земний організм боровся лише з нестачею води та їжі, то піррянину, як завжди, не вистачало світла. Радіація не враховувалась. Від неї, такої, що повільно, але постійно підвищувалася, потерпали вони обидва.

Кременчук знову заплющив очі, уявляючи тисячі нанороботів, що гинули зараз в його організмі, поступово послаблюючи його. Що робити? Що робити!?! Якби він знав, як воно „Софією” світи прохромлювати, то давно б розповів про це клятому електратору. Хоча б Нксу врятував, якщо більше ні на що не здатний, але…

В люмінесцентному присмерку ледь чутно рипнули зуби. От же вражий син!.. Як же змусити його хоч трохи йому повірити? Втім… Повірить електратор йому і що далі?… Тоді Кременчук йому враз нецікавим стане. Тоді, мабуть, реактору, що не віддалік за стінками кубу розташувався, їм аж ніяк не уникнути.

Замкнене коло якесь! Невже приїхали?! Здається, так. І, отже, нема чого смикатись. Бо якщо вже й оті лікарі з того боку його пошкодженого мозку йому не допомагають, то все. Кінець. І невидимому зовнішньому світові кінець і аж занадто видимому внутрішньому теж.

Присмерк навколо. Тиша. Нікого немає. І нічого. Лише остогидле сріблясте мерехтіння в очах.

Кременчуку раптом здалось, що він увесь меншає, зіщулюється і провалюється в самого себе. Спочатку дещо уповільнено, а потім оскаженіло пришвидшуючи це дійство. Аж памороки забило. А у вухах почувся свист повітря, яке Богдан розкраював власними залишками.

„Фьюті-фьють… фьюті-фьюті… фьюітьї… фьюті-фьють… фьюті-фьють… фьють-фьють…”

Капітан напружився. Безладний оскаженілий свист разом з його тілом теж почав рватися на шмаття і кружляти навколо нього. Чи, може, всередині його? „Фьюті-фьють… фьюті-фьюті… фьюітьї… фьюті-фьють… фьюті-фьють… фьють-фьють…” Звуки набували форми, переплітались і линули до чогось недосяжного крізь знелюднений простір. „Фьюті-фьють… фьюті-фьюті… фьюітьї…” І вже кришталево чисті акорди пульсували навколо, змушуючи тіло Кременчука теж пульсувати їм у такт.

„Фьюті-фьють…” — вичавив Богдан зненацька ожилим горлом і раптом згадав цю мелодію, яка витягала його з бездонної прірви відчаю. „Фьюті-фьюті… фьюітьї…” — заворушив він білими порепаними губами і лише дивом в цих схриплих згуках можна було взнати нотки з сорокової симфонії великого землянина на ім‘я Вольфганг-Амадей Моцарт.

„Фьюті-фьють… — билося в скронях. — Не… можна… не… можна… Не можна здаватися…” І Богдан щосили, відчуваючи, як рипить навколишній простір, виламав себе з нього,