Читати книгу - "В сузір’ї Дракона"

— Авжеж, — охоче і радо погодився хлопець. — Дід був, а батька ще не було.

— Але як таке могло статися?

— Могло, бо так забагли боги майя, щоб в Альфредо був дід Ка-арпо-о…

— А ще які слов’янські імена ти чув?

— Альфредо більше нічого не чув, — і вибіг з хати, як мені здалося, не лише знічений, а й навіть дещо зляканий.

Ми з дружиною сиділи подивовані, забувши про свою вранішню каву.

А після того стався і зовсім дивовижний випадок, що й геть збив нас з пантелику і пояснення якому я й досі не можу знайти — та й навряд чи коли-небудь його можна буде знайти.

Частенько вранці Альфредо — якщо не плавав до бар’єрних рифів — забігав до нас у гості, рибалив зі мною з кручі. Власне, рибалив я, але під його тренерськими настановами. Навчаючи мене премудрому ремеслу риболовлі з кручі, малий вчив розпізнавати, які риби у них їстівні, які не дуже, а які й отруйні. І таких там водилося чимало. Дружина іноді приєднувалась до нас, всідалася на камені і дивилася собі в далину, забувши про снасть, яку я їй давав. А ми з Альфредо тягали рибу на кручу. Спілкувалися виключно іспанською, якою він володів (хлопець знав ще й мову своїх предків, але розмовляв нею лише зі своїми одноплемінниками, бо для нас вона була табу за сімома замками). Між собою ми з дружиною в його присутності розмовляли іноді англійською, що її Альфредо трохи тямив — вплив туристів з англомовних країн, — але здебільшого рідною.

Я звернув увагу, що цей потомок майя якось особливо зацікавлено, наче аж подивовано-вражено прислухається, коли ми з дружиною розмовляємо українською. Аж губами ворушить, наче повторює за нами слова незнайомої йому мови. А втім, на березі Мексиканської затоки вона може й звучала — та ще для майя — дещо екзотично.

Проте спершу не надавав тому значення — чужа для нього мова, ніколи ним не чута, от підлітку й цікаво.

А якось Альфредо запитав:

— Дон і донья дивною мовою між собою розмовляють.

— Якою це… дивною? — аж образилась дружина. — Що ти мелеш, нечемний хлопчиську? Ми розмовляємо нашою рідною мовою, вона одна з наймилозвучніших мов світу.

— Рі-ідна-а? — подивувався він. — Альфредо здається… Альфредо вже десь її чув…. А хто це такі… ук-українці? — по хвилі запитав.

Дружина засміялась.

— Вони такі, як ось ми, — показала на мене і на себе. Альфредо блиснув білосніжними зубами.

— Дон і донья дуже добрі. Тепер я знаю, хто такі ук-українці. Вони теж добрі, — і, помахавши нам на прощання, побіг собі.

А днів через кілька раптом питає:

— Якою мовою дон і донья між собою балакають?..

Я ледь не спіткнувся на рівному.

І не тому, що запитав (що ж тут дивного?), а тому, що запитав він… українською мовою. Справжньою щонайсправжнісінькою, хоч і старанно — з незвички — вимовляючи її слова.

— Якою мовою дон і донья між собою балакають?

І в очах його стояв подив. І щось таке… незбагненне. Наче сам він був вражений, що запитав нас чужою йому і незнаною мовою.

Я сторопів. Дитя майя і раптом питає українською. Вперше у своєму житті — не вчивши її і, навіть, раніше ніколи не чувши.

— Якою? — оговтавшись, перепитую.

— Так, кабальєро. Якою?

— А такою, якою ти щойно до мене звернувся. Себто українською.

— Я-ак? — тепер він уже подивувався і навіть аж злякався. — Хіба я запитав кабальєро ук-українською? — він з трудом вимовив це слово і швидко перейшов на іспанську: — Кабальєро помиляється, я не знаю такої мови… ук-української.

— Проте Альфредо щойно говорив зі мною українською.

— В Альфредо так вийшло….. Його рот сам заговорив вашою мовою. — І по хвилі запитав: — А що таке… ук-українська?

Тільки тоді дружина, нарешті отямившись, кинулась до нього, заговорила іспанською:

— Альфредо, дитино, звідки ти знаєш нашу мову?

— Та не знаю я її, — підліток розгубився і, крутнувшись, хутко втік — він завжди, коли губився, то раптово втікав, блискаючи засмаглими литками…

Звідтоді, як наш юний друг приходив до нас у гості і ми рибалили на кручі, або просто сиділи на камінні біля хатинки, він говорив з нами підкреслено іспанською. Проте іноді, захопившись, зненацька переходив на… українську. Диво та й годі! І ми вкотре доскіпувались.

— То звідки Альфредо знає нашу рідну мову?

А він вперто гнув своє — що не знає. І в його устах це звучало і переконливо, і правдиво (майя взагалі правдиві).

— Але ж іноді ти говориш нею…

— Альфредо не відає, якою мовою іноді з кабальєро розмовляє. Знає, що не іспанською. І не мовою май. А якою — нічого не відає. Вона сама іноді з його рота балакається. І тоді Альфредо здається… здається… Альфредо вже колись нею балакав.

— Українською?

— О-ля-ля! — питав з дитячою безпосередністю. — А що таке… українська? Звідки вона? Де нею люди балакають?

— Це мова мого народу і моєї держави, — одказую. — Україна.

— А що таке… У-ук-ра-аїна? Я не знаю такої…

— Але ж Альфредо говорить саме українською.

— Альфредо іноді здається… Наче уві сні… Ні, Альфредо іноді й сниться…

— Що сниться Альфредо?

— Життя, яким Альфредо ніколи не жив удома, на Ісля Мугерес. А десь жив…

— Де саме… десь?