Читати книгу - "Керамічні серця, Наталія Ярославівна Матолінець"

— Якщо я не погоджуся вам допомогти, то…

— То хтось інший погодиться.

— І ви навіть не остерігаєтеся того, щоб дати мені зустрітися з вашим Сонцесяйним? Не боїтеся, що викажу вас, коли мені дадуть слово? — Ельбрах усе мружився, мовби не йняв віри Жарраковим помислам і словам.

— Ви, герцогу, любите своє життя, статки і спокій. Навіщо втрачати їх даремно? Чи думаєте, що мені просто так дали статус королівського чаротворця? Що я не взяв Свічку, не переміг біля Нансіна і не заслужив у короля великої лояльності та прихильності? А на другій шальці терезів — обвинувачення віннського маестра, ім’я котрого є в списку прихильників оливети… Та ви й не вийдете з палацу, якщо спробуєте мені зашкодити.

— Не розумію, Престе, чого ви не говорите мені. Що з вами не так? Узяти собі обманом дружину-нижчу — це нонсенс, певна річ. Але змусити Фран відмовитися від синьки…

— Я не потребую вашого схвалення чи розуміння. Я пропоную вам порятунок в обмін на вміння берегти таємниці.

— Спершу я хочу побачити тіло. Потрібно доставити його до Альтесштадта, передати родині Фрейріхів і оповісти, що сталося.

— Ви нікуди не поїдете, герцогу. Ви — наш почесний гість віднині.

— Хочете сказати — в’язень? — одразу ж зметикував Ельбрах. — Так не годиться. Якими б не були ваші особисті мотиви, не можна зневажити загибель високорідного.

— Поясню вам. Я чаротворець, герцогу, а не вульгарний кат. Тіла немає.

Розділ 13. Правильні плітки

Канре розглядала себе в дзеркалі перед тим, як піти до сну. Вона почала робити це невдовзі після того, як слова Ельбраха, зронені ще в Альтесштадті, дали їй примарну п’ятирічну межу життя з керамічним серцем. І вона тихцем виглядала зовні знаки того, що прокляття часоспалення, яке часом спирало дух і туманило зір, викаже себе зморшками, чи сивиною, чи якимись іншими дотиками до її тіла.

Після сьогоднішнього дня, з візитом маестрів Фрейріха та Ельбраха, Канре була певна, що посивіла вполовину — від того, скільки разів усе висіло буквально на нитці. На срібній Нитці Атаїс. Чи на нитці Жарракового красномовного вміння залякувати людей.

Чаротворець, поки Канре придивлялася до свого лиця, підійшов ззаду, і його білясте волосся майнуло у дзеркалі. Він прошкультильгав до ліжка й умостився на краю, а тоді заклацав застібками й ремінцями, які фіксували протез. Юнак завжди знімав його до сну з неабияким полегшенням.

— Твоя вигадка з вишиванням блискуча, — кинув Жаррак, розправившись із чорною ногою, і гидливо (Канре примітила в дзеркалі вираз його обличчя) відставив її вбік, у тінь округлого столика, де чекало вино й біле полотно, вишите ниткою пам’яті Фрейріха.

— Це було найприродніше, що я могла придумати. Та й хто зверне увагу на жінку за шиттям, поки великі світу сього вершать долі? — Канре стенула плечима й дозволила білій сорочці впасти на підлогу, щоб обійтися без довгих передмов нині.

Дівчина наблизилася до ліжка й зупинилась у світлі з вікна, усміхаючись тому, як Жаррак неприховано захоплено позирає на неї — на силует, вималюваний з одного боку срібним нічним світінням.

Вона присіла поруч із чаротворцем, який тут же простягнув руки до неї і зімкнув обійми так міцно, що дівчина врешті відчула вагу того, чим цей день навалився на нього.

— Пробач, що нині стільки всього довелося перетерпіти, — пробурмотів Жаррак. — Я справді з легкістю втягую тебе в ризики, бо мене самого готували до цього з дитинства. Твердили, що поле битви — моє місце, а невсипущі загрози — постійні супутники.

— Не називай це так, — шепнула Канре. — Ти не «втягуєш» мене — ми в цьому разом. І коли б ти бажав тримати мене на віддалі та зносити всі загрози самотужки, то ким я була б тобі?

— Любою і покірною дружиною, — впевнено промурмотів чаротворець, притискаючись чолом до її грудей. — Але мені нема на що скаржитися: маю натомість любу і непокірну дружину, котра не тремтить супроти звинувачень і завиграшки вишиває спогадами суперників серветки.

Він тихо розсміявся і ковзнув язиком від западинки між грудьми Канре до її ключиць, явно закликаючи покинути всі розмови.

Вона втішилася, бо щойно по приїзді з-під Нансіна видавалося, мовби Жаррак, котрий ще сам не зжився зі своїм скаліченим тілом, соромився його. І Канре не знала, як підступитися, як запевнити, як сказати: «Я люблю тебе таким. Бо я люблю тебе. Бо так».

Але тижні летіли, і дівчині тепер здавалося, що вони уклали мовчазну угоду бодай у ліжку забувати про те, що Канре проклята, а Жаррак понівечений.

Зранку Канре знайшла Жаррака й Ельбраха в холодній вітальні, котра не прогрівалася навіть тоді, коли в каміні гуготіло полум’я, мов у пеклі, яке чекає на всіх грішних нижчих, за переказами церковників. Герцог після вчорашнього шоку мав значно кращий вигляд, і коли б дівчина не знала про його наміри та ідеї, вона могла б вирішити, що чоловік із запалом спілкується з добрим товаришем.

Чаротворець й алхімік порозкладали на обідньому столі папери та баночки і бубоніли над ними, мовби читали слова чару. Проте коли Канре ввійшла, обоє привіталися з нею, а Ельбрах, зиркнувши на Жаррака, повідомив, що хотів би покинути їх та зайнятись особистими нотатками.

— Ти не боїшся залишатись у його товаристві? — спитала дівчина, коли двері за алхіміком беззвучно причинилися. — Він майстер порошків і красномовної брехні.

— Саме те, що нам зараз потрібно, хіба ж ні? Поза тим, я наклав на себе хитромудрий щит, а з гостя нашого видобув кровну обіцянку, котру він не зможе порвати, хай хоч сам навпіл розірветься.

— А якщо порушить, то що — справді розірветься? — наморщила носа Канре, яка мимоволі уявила цю картину і не побажала такого навіть Ельбрахові.

— Ні, але йому це озветься достатньо, щоби пошкодувати про свій вибір.

— Що ж, я рада, що гість не