Читати книгу - "Керамічні серця, Наталія Ярославівна Матолінець"

— Вона прагне догодити тобі. І не лише вона — всі вдоволені тим, як ти впевнено запроваджуєш віннські традиції в цьому домі.

— Не хочу, щоб мене боялися чи падали в ноги, — зашарілася Канре. — Чи щоб тремтіли через найменшу помилку.

— Отож, і скоро дім Престів стане найкращим місцем у всьому Івеліні. А що чутки розлітаються, як та синька, то до нас захочуть втрапити на роботу всі служки. А далі твоя добрість спричинить колапс у місті, — піджартував Жаррак.

— Оце насміхайся собі скільки забажаєш, а я, між іншим, саме від уважних служок дізналася, якої барви сукня буде до прийому в господині дому Бернажів, — здвигнула бровами Канре. — Мої чудові помічниці певні, що я маю більше перейматися тим, щоб вийти у світ у всій красі.

— Уперше чую про прийом у Бернажів.

— Бо це кавовий вечір у господині дому — лише для паній. І мене офіційно запрошено.

— Ти плануєш піти?

— Ні, певна річ. Досі відмовка про те, що я хворію, діяла бездоганно.

— Цього разу заплануй.

Канре підвела погляд на чоловіка і машинально стиснула руку на зап’ясті, де горів кривавий браслет.

— Хіба ми не вмовилися, що я оминатиму такі заходи, поки є змога? Хіба в нас нема важливіших справ?

— Це стосується справи, — усміхнувся Жаррак і пошкутильгав до вогню.

Канре приєдналася до нього й налаштувалася слухати, яким це чином посиденьки з кавою можуть допомогти справі.

— Пригадуєш, як учора Ельбрах сказав, що має всюди друзів? І що варто мені посягнути на його життя, як король отримає свідчення того, що ти — не уроджена маестра?

— Як таке забути. — Дівчина опустила погляд на браслет, що сповивав зап’ястя. Гілка горіла на внутрішньому боці руки. — Він вчинив мудро.

— Саме тому треба діяти вже. Поки ми чекатимемо на візит до короля, на те, що Ермана офіційно висловить підозри та застороги щодо синьки, Ельбрах буде в наших руках. Та я не знаю, як справа обернеться далі, й не можу дозволити інформації про тебе висіти гострим мечем над нашими головами.

Канре зрозуміла, куди чаротворець хилить, і підвела погляд.

— Ти думаєш, що ця інформація тут. В Івеліні. Думаєш, Ельбрах тримає її просто в нас під носом?

— Так. Фрейріхові він своєї гарантії безпеки не вділив, та й Вілль, певніше за все, вже на півдорозі до Альтеса. Та поглянь сама: вони з Фрейріхом приїхали до столиці зовсім недавно, й коли зібрали щось проти тебе, то зробили це тут, бо нíде більше. Вони не покидали Івеліна — у клубі алхіміків ретельно фіксують прибуття і від’їзд гостей, я перевірив. Нехай Фрейріх любить діяти згарячу, та Ельбрах не такий. Він не ризикнув би надсилати свої відкриття до Вінну — надто цінна інформація, надто великий шанс, що вона втрапить у чужі руки чи згубиться в дорозі.

— Отож, — підхопила нитку здогадів Канре, — якщо він залишив її в Івеліні, то — в когось, до кого має довіру.

— Так. А коли маестри зберуться в панії Бернаж, щоб випити кави, то вони неодмінно почнуть пліткувати…

— І коли в домі котроїсь із них зупинявся чи бодай зазирав на гостину такий примітний та чарівливий гість, як сам герцог Лорингії, то маестра, котрій випало з ним бачитися, не втратить нагоди похизуватися, — розсміялася Канре. — Достеменно так! Я пригадую, як у пані Альвіанні вони часом одна поперед одну оповідали, у кого були вищі гості: чи то панотець, чи королівський чаротворець, чи сам Його Високість дофін. Тож коли Ельбрах залишив свої цінні знахідки проти мене тут, вони можуть знайтись у того, до кого він завітав з візитом.

— Це лише один шанс, але він вартий того, аби спробувати.

— Я заопікуюся цією справою. А ти заопікуйся тим, щоб король побажав забути про синьку.

— Йому потрібна Ермана. Я не член Ради, але смію припустити, що навіть якби Сонцесяйний не тремтів, як прапор у грозу, за своє здоров’я й благополуччя, то задля помочі Ермани й вигідного союзу він піде на це.

Канре усміхнулась у відповідь. Коли вони лишень говорили про таку можливість, коли все лягало в лінію теорій та вчинків, які один за одним приведуть до бажаного результату, її сповнював трепет від думки: ось воно, ось щось незбагненно велике й важливе, до чого вона дотикається, — ану, Каро, Юппер, Аннік, що ви сказали б тепер, якби побачили? А ви, маестро Альвіанні? Та тепер, коли стрункість планів раптово порушилася ще безліччю необхідних ходів, Канре доводилося змушувати себе робити ці кроки. Бо вона геть не чула себе героїнею, а такі речі, як пошуки заколотників, спроби вплинути на короля, намагання струсонути звичний лад, більше личили б справдешній героїні, одній із тих, котрі оселялись у Кариних казках — вечорами, в дитинстві.

Утім, Канре думала собі, що ті героїні, коли вони були всередині своєї історії, не знали, чи зможуть сягнути цілі, не знали, який кінець жде: перемога чи поразка? Які випробування натицяла доля на шляху? Ні, такого знання в них не було. Вони просто йшли і чинили, що мусили.

Тож найперше дівчина ввічливо відповіла панії Ніколетті Бернаж, що безмірно вдячна за турботу про її здоров’я та з великим задоволенням приєднається до товариства в суботу. Адже скучила за хорошою розмовою та покладає великі надії на те, що зможе влитися до тутешнього кола. А отримати за подругу дружину королівського чаротворця бажатимуть усі. І вона стане подругою всім, кому знадобиться.

Такі думки опанували її, поки голка літала над полотном, до кінця вшиваючи у візерунок Фрейріхові спогади. Жаррак твердив, що Нитка Атаїс стане надійним сховком, і коли він вкриє її захисним чаром, буде дуже важко їй зашкодити. Адже аби вивільнити спогади буремного маестра, нитку належало знищити.

Палац тиснув на Жаррака попри те,