Читати книгу - "Інститут"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Як думаєте, котра година? — запитав Джордж.
Каліша глипнула на свій голий зап’ясток.
— Шкірна година.
— Десь одинадцята, як на мене, — сказав Нікі.
— Знаєте, що смішно? — озвалася Гелен. — Я завжди ненавиділа те гудіння. Знала, що воно мені мозок виносить.
— Та ми всі знали, — додав Джордж.
— А тепер воно мені ніби й подобається.
— Тому що це сила, — сказав Нікі. — Їхня сила, яку ми забрали собі.
— Опорний сигнал, — додав Джордж. — І тепер він постійний. Тільки й очікує передачі.
«Алло, мене чути?» — подумала Каліша, і раптовий дрож, що пробіг тілом, був не такий уже й неприємний.
Кілька дітей з палати «А» взялися за руки. До них приєдналися Айріс і Лен. Тоді гудіння зациклилося. Як і пульс флуоресцентних ламп на стелі. Діти відпустили руки, і гудіння затихло до попереднього низького рівня.
— Воно в повітрі, — сказала Каліша. Ніхто не запитав, про що вона.
— Хотілось би мені ще політати, — тужливо озвучила Гелен. — Як же хотілося б.
— Вони його почекають, Ша? — запитав Нікі. — Чи просто пустять газ? Як думаєш?
— А я що, професор Ксав’є[127]? — Вона стукнула ліктем Ейвері в бік… але ніжно. — Ейвестере, прокидайся. Прокинься і співай.
— Я не сплю, — відповів Ейвері. Не зовсім правда; він був дрімав, насолоджуючись гудінням. Думав про телефони, які росли, мов капелюхи Бартолом’ю Куббінза, що ставали дедалі більшими й гарнішими. — Вони чекатимуть. Мусять, бо якщо з нами щось станеться, Люк знатиме. І ми почекаємо, доки він сюди прибуде.
— А тоді що? — запитала Каліша.
— Скористаємося телефоном, — відповів Ейвері. — Великим телефоном. Усі разом.
— Наскільки великим? — знервовано запитав Джордж. — Бо останній, який я бачив, був просто капець який здоровенний. Майже як я сам.
Ейвері похитав головою. У нього злипалися повіки. Усередині він досі залишався малою дитиною, якій уже давно пора в ліжко.
Діти з палати «А» — було важко подумки не називати їх овочами, навіть Каліші — досі трималися за руки. Лампи пояскравішали; одна трубка навіть перегоріла. Гудіння поглибшало і посильнішало. У Передній половині це відчули, Каліша не сумнівалася — Джо й Хадад, Чед і Дейв, Присцилла і той мудакуватий Зік. І решта теж. Чи налякало це їх? Може, трохи, але…
Але вони впевнені, що ми в пастці, подумала вона. Впевнені, що самі в безпеці. Що повстання придушено. Нехай і далі вірять у це.
Десь там є великий телефон — найбільший телефон, з розгалуженнями в багатьох кімнатах. Якщо вони подзвонять у той телефон (коли вони в нього подзвонять, іншого вибору нема), сила в цьому тунелі, де вони загнані, сягне потужності, більшої за будь-яку бомбу, що коли-небудь вибухала на землі чи під нею. Гудіння, яке зараз — лише опорний сигнал, може зрости до вібрації, здатної зносити будівлі чи знищувати цілі міста. Точно вона не знала, але думала, що, можливо, так. Скільки дітей, у чиїх головах не залишилося нічого, окрім сил, за які їх сюди взяли, очікують дзвінка з того великого телефона? Сотня? П’ять сотень? Може, й більше, якщо Інститути є по всьому світі.
— Нікі?
— Що? — Він також куняв, і в голосі чулося роздратування.
— Можливо, нам вдасться його ввімкнути, — сказала вона, і не було потреби уточнювати, що означає «він». — Але якщо так… потім ми зможемо його вимкнути?
Він поміркував про це, тоді всміхнувся.
— Не знаю. Але після того, що вони з нами зробили… чесно, дорогенька, мені так похер.
9
П’ятнадцять по одинадцятій.
Стекгаус повернувся в кабінет місіс Сіґсбі, де на столі стояв Нульовий телефон — досі мовчазний. Через сорок п’ять хвилин останній день нормального функціонування Інституту закінчиться. Завтра це місце залишиться покинутим, чим би там не закінчилася справа з Люком Еллісом. Утримати програму в таємниці загалом можливо, незважаючи на ту Венді, яку Люк зі своїм другом Тімом лишають на півдні, але цій будівлі капут. Зараз важливо дістати флешку й упевнитися, що Люк Елліс мертвий. Врятувати місіс Сіґсбі було б непогано, але зовсім не обов’язково.
Фактично, з Інституту вже тікали. З місця, де він сидів, було добре видно дорогу, що вела від Інституту, спочатку в Деннісон-Рівер-Бенд, тоді в решту нижніх 48[128]… уже не кажучи про Канаду й Мексику, для тих, хто з паспортами. Стекгаус викликав Зіка, Чеда, шеф-кухаря Даґа (двадцять років з «Галлібертон»[129]) і лікарку Фелісію Річардсон, яка прибула до них з «Гок сек’юріті ґруп». Це люди, яким він довіряє.
Стосовно інших… він спостерігав, як їхні фари миготливо віддаляються між деревами. Стекгаус прикинув: поки близько десятка, але буде більше. Скоро в Передній половині не залишиться нікого, окрім дітей, які там наразі мешкають. Може, вже так і є. Але Зік, Чед, Даґ і лікарка Річардсон залишаться; вони — вірнопіддані. І Ґледіс Гіксон. Вона також залишиться, може, навіть після того, як усі решта підуть. Ґледіс — не просто бійчиня; Стекгаус дедалі більше впевнювався, що вона на всю голову психована.
«Та я й сам псих, бо лишаюся, — подумав Стекгаус. — Але шмаркач має рацію — вони мене вистежать. І сам повзе просто сюди. Хіба що…»
— Хіба що він мене намахує, — пробурмотів Стекгаус.
Розалінд, асистентка місіс Сіґсбі, засунула голову в кабінет. Її ідеальний макіяж було зруйновано протягом останніх дванадцяти годин, а зазвичай ідеальне сивувате волосся тепер стирчало навсібіч.
— Містере Стекгаус?
— Так, Розалінд.
Її обличчя світилося стурбованістю.
— Здається, лікар Гендрікс уже поїхав. Здається, я бачила його машину хвилин десять тому.
— Я не здивований. Ти теж їдь, Розалінд. Їдь додому. — Він усміхнувся. Було дивно усміхатися в таку ніч, але це була приємна дивина. — Я щойно усвідомив, що знаю тебе відколи прибув сюди — багато місяців, — але й гадки не маю, де твій дім.
— Міссула, — сказала Розалінд. Вона й сама наче здивувалася. — Це в Монтані. Принаймні думаю, що це ще дім. У мене будинок у Міззу, але я там не була років п’ять. Просто оплачую рахунки. Коли в мене вихідні, лишаюся в містечку. На відпустку їжджу в Бостон. Я люблю «Ред Сокс», «Брюїнс» й артгаузний кінотеатр у Кембриджі. Але завжди готова повернутися.
Стекгаус усвідомив, що це найдовша його розмова з Розалінд за ці понад п’ятнадцять років. Вона була тут, вірна ішачка місіс Сіґсбі, коли Стекгаус пішов зі служби військового слідчого (КВА[130]), і досі тут, і майже не змінилася. Їй десь шістдесят п’ять або сімдесят, просто добре збереглася.
— Сер, ви чуєте це гудіння?
— Чую.
— Це якийсь трансформатор чи що? Я такого ніколи раніше не чула.
— Трансформатор. Так, думаю, можна так сказати.
— Дуже дратує. — Вона потерла вуха, ще більше розкуйовджуючи волосся. — Мабуть, то діти. А Джулія — місіс Сіґсбі — повернеться? Повернеться ж, правда?
Стекгаус усвідомив (радше з захопленням, ніж роздратуванням), що Розалінд, завжди така правильна й ненав’язлива, добре за всім пильнує, з гудінням чи без гудіння.
— Думаю, що так.
— Тоді я б хотіла дещо вам сказати. Знаєте, я вмію стріляти. Раз на місяць ходжу на полігон у Бенді, іноді двічі. Я маю звання в тирі, щось типу еквівалент піхотної снайперки,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Інститут», після закриття браузера.