Читати книгу - "Інститут"

Тиха асистентка Джулії не лише чудова стенографиня, а й має звання за влучну стрільбу… або його еквівалент, як вона сказала. Життя не припиняє дивувати.

— З чого стріляєш, Розалінд?

— «Сміт-енд-вессон» M&P45.

— І віддача не заважає?

— Маю спеціальну опору для зап’ястка, тому з віддачею даю собі раду досить добре. Сер, якщо ви плануєте вирвати місіс Сіґсбі з рук викрадачів, які її утримують, я б дуже хотіла взяти участь у цій операції.

— Добре, — погодився Стекгаус, — тебе прийнято. Мені знадобиться вся можлива допомога.

Але тепер йому треба бути обережним з нею, бо врятувати Джулію може бути поза межами можливого. Вона зараз стала розмінною монетою. Найважливіше — флешка. І довбаний надто розумний собі ж на лихо хлопчак.

— Дякую, сер. Я вас не підведу.

— Не сумніваюся, Розалінд. Я тобі поясню, як ми все розіграємо, але спочатку запитання.

— Так?

— Знаю, справжній джентльмен не має права таке питати, а справжня леді має право не відповідати, але скільки тобі років?

— Сімдесят вісім, сер.

Вона відповіла досить швидко й підтримувала зоровий контакт, однак це була брехня. Розалінд Довсон насправді був вісімдесят один.

10

За п’ятнадцять дванадцята.

«Челенджер» з написом «940NF» на хвості й «ПАПЕРОВА ПРОМИСЛОВІСТЬ МЕЙНУ» на фюзеляжі гудів на північ у бік Мейну на висоті 39 000 футів. З допоміжним поштовхом реактивного потоку його швидкість коливалася між цифрами 520 і 550 миль на годину.

Прибуття в Алколу й подальший зліт минули без пригод, здебільшого тому, що місіс Сіґсбі мала VIP-перепустку від «Реґал Ейр», і вона з радістю скористалася нею, щоб відчинити ворота. Вона відчула можливість — хоч і незначну, проте можливість — вибратися з цієї ситуації живою. «Челенджер» стояв самотньо й велично зі спущеним трапом. Тім самотужки підняв сходи, замкнув двері й гупнув у зачинену кабіну рукояткою «ґлока» загиблого поліцейського.

— Ми вже на місці. Якщо готові, рушайте.

З іншого боку не відповіли, але двигуни закрутилися. Через дві хвилини літак відірвався від землі. Тепер вони перебували десь у небі над Західною Вірджинією, згідно з монітором на перегородці, а Дюпрей залишився позаду. Тім не очікував, що покине місто так несподівано, і точно не за таких катастрофічних умов.

Еванс дрімав, Люк — також, як немовля. Не спала лише місіс Сіґсбі, сиділа рівно й не відривала очей від Тімового обличчя. У тих широких безвиразних очах було щось від рептилії. Завдяки решткам болетамувальних лікаря Роупера вона б могла заснути, але жінка відмовилася, незважаючи на те, що, мабуть, відчувала досить сильний біль. Їй пощастило, рана несерйозна, але навіть та подряпина болить добряче.

— У тебе є досвід у правоохоронних органах, наскільки я розумію, — озвалася вона. — Це видно з того, як ти тримаєшся і реагуєш — швидко й правильно.

Тім не відповів, лише подивився на неї. Він відклав «ґлок» на сидіння поряд себе. Стріляти на висоті 39 000 футів — дуже погана ідея, та й, як на те пішло, чи на нижчій висоті щось змінилося б? Він везе цю суку саме туди, куди вона хоче.

— Я не розумію, чому ти погоджуєшся на цей план. — Місіс Сіґсбі кивнула на Люка, який — з брудним обличчям і перев’язаним вухом — виглядав набагато молодшим, ніж на дванадцять років. — Ми обоє знаємо, що він хоче врятувати друзів, і, мені здається, обоє розуміємо, що цей план дурний. Навіть ідіотський. Але ти погодився. Чому, Тіме?

Тім не відповів.

— Чому ти взагалі поліз у цю справу, от що мені реально цікаво. Допоможи зрозуміти.

Він такого наміру не мав. Одна з перших речей, яких його навчив поліцейський-наставник протягом чотиримісячного випробувального періоду новобранця, — треба допитувати злочинців, але ніколи не дозволяти злочинцям допитувати тебе.

Навіть якби Тім був налаштований на розмову, він не знав, що б такого сказати, що звучало б хоч трохи розумно. Сказати, що його присутність на цьому надсучасному літаку, інтер’єр якого щастить бачити лише багатим, — це випадковість? Що одного разу чоловік, який мав летіти в Нью-Йорк, підвівся на набагато простішому літаку, погодившись віддати своє місце за оплату готівкою і вау­чер на проживання в готелі? Що все — прогулянка на північ, затор на І-95, похід у Дюпрей, робота нічного патрульного — наслідок тієї єдиної імпульсивної дії? Чи, може, він скаже, що це все доля? Що його посунула в Дюпрей рука якогось космічного шахіста, щоб урятувати хлопця від людей, які його викрали й хотіли дощенту використати його неймовірний розум? І якщо все так, хто в цій історії шериф Джон, Таґ Фарадей, Джордж Беркетт, Френк Поттер і Білл Віклоу? Просто пішаки, якими можна пожертвувати у великій грі? А сам він яка фігура? Приємно, звісно, уявляти себе офіцером, але, найпевніше, він просто ще один пішак.

— Точно не хочете таблетку? — запитав Тім.

— Ти не відповіси на моє запитання, так?

— Ні, мем, не відповім. — Тім повернув голову і подивився на ліги темряви й поодинокі вогники внизу, наче світляки на дні криниці.

11

Опівнічна година.

Супутниковий телефон видав хрипкий крик. Стекгаус відповів. Голос на іншому кінці належав одному з вільних доглядачів, чоловікові на ім’я Рон Черч. Фургон уже на місці в аеропорту, повідомив Черч. Деніз Олґуд, вільний технік (хоча вони тепер усі, мабуть, вільні), їхав позаду Черча в седані Інституту. Ідея полягала в тому, що, залишивши транспорт на асфальтобетоні, Рон поїде назад із Денізом. Але ті двоє дещо задумали, і Стекгаус про це знав. Знати — це, зрештою, його робота. Він був упевнений: коли хлопчикова мандрівочка закінчиться, Рон і Деніз мчатимуть куди завгодно, подалі від цього місця. І це окей. Хоча така кількість утеч наганяє сум, можливо, це на краще. Настав час підводити риску під цією операцією. Удосталь його людей залишаться для фінального акту, а тільки це й має значення.

Люку і його другові Тіму кінець, й альтернатив він навіть не обдумував. Це або задовольнить шепелявого на тому кінці Нульового, або ні. Це вже не Стекгаусові вирішувати, що полегшує роботу. Він припускав, що носить у собі цю рису фаталізму, ніби сплячий вірус, ще з Іраку й Афганістану і просто не усвідомлював цього дотепер. Він зробить те, що в його силах, все, на що здатний будь-хто. Собаки гавкають, караван іде.

У двері постукали, зазирнула Розалінд. Вона щось зробила з волоссям, що покращило ситуацію. Те саме не можна було сказати про плечову кобуру, яка була на ній. Вона виглядала дещо сюрреалістично, наче собака у святковому ковпаку.

— Ґледіс прийшла, містере Стекгаус.

— Нехай увійде.

Зайшла Ґледіс. Нижче підборіддя в неї теліпалася киснева маска. Очі були червоні. Стекгаус сумнівався, що вона плакала, — то подразнення, мабуть, від отрути, яку вона намішала.

— Готово. Залишилося додати засіб для унітаза. Як тільки скажете, містере Стекгаус, я пущу їм газ. — Вона швидко й різко смикнула головою. — Те гудіння мене до сказу доводить.

«А з твого вигляду й не скажеш, що аж так сильно», — подумав Стекгаус, хоча про гудіння вона мала рацію. Проб­лема в тому, що до нього неможливо звикнути.