Читати книгу - "Марія Антуанетта"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Робесп’єр, котрий того ж вечора дізнався про цей випадок, не міг здержати своєї люті проти Ебера. Єдиний політик серед тих галасливих народних агітаторів, він умить збагнув, яка це несвітська дурниця — тягти перед очі громадськості здобуті страхом або завдяки відчуттю провини обвинувачення дев’ятирічного хлопця проти власної матері. «Цей недоумок Ебер таки дав їй ще одну перемогу», — гнівно сказав він друзям. Робесп’єр давно вже втомився від цих несамовитих, які своєю вульгарною демагогією й анархічним поступуванням ганьбили священне для нього діло революції; цього дня в душі він вирішив стерти ту пляму бруду. Камінь, кинутий Ебером у Марію Антуанетту, впав на нього самого, відібравши життя. Ще кілька місяців — і на такому ж возі він поїде тією ж дорогою, проте не так сміливо, як вона, а такий переляканий, що його приятель Ронсен нагукав на нього: «Коли треба було діяти, ти був жалюгідним базікою. Тепер принаймні зумій померти».
Марія Антуанетта відчула свою перемогу. Але й почула з зали чийсь здивований голос: «Диви, яка вона горда!» Через те й спитала свого захисника: «Чи не забагато гідності я вклала у свою відповідь?» Але той заспокоїв її: «Пані, зоставайтеся такою, як ви є, і все буде найліпше». Ще й другий день боролась Марія Антуанетта, суд поволі тягнувся далі, змучивши глядачів і учасників, проте її поведінка й дух були завзяті й незламні, дарма що її знесилили кровотечі, а в перервах вона й у рота нічого не брала. «Спробуйте собі уявити, — писав її захисник у спогадах, — скільки душевних сил потрібно було королеві, щоб витерпіти всі муки такого довгого й моторошного засідання: сидіти, мов на сцені, перед цілим народом, боротися проти кровожерних ворогів і стерегтися всіляких пасток, а водночас триматися відповідно й гідно, щоб не принизити себе». Першого дня вона боронилася п’ятнадцять годин, другого — понад дванадцять, аж поки нарешті голова припинив дебати і запитав у підсудної, чи не має вона чогось додати для свого виправдання. Марія Антуанетта гордо відповіла: «Вчора я ще не знала свідків і не знала, що вони покажуть проти мене. Нині я бачу, що ніхто з них не потвердив жодного факту. Можу тільки сказати, що я була всього лише дружиною Людовіка XVI й тому повинна була погоджуватись з усім, що він вирішував».
Далі підвівся Фуке-Тенвіль і підсумував обвинувачення. Обидва призначені захисники відповідали досить мляво, — мабуть, вони пам’ятали, що адвоката Людовіка XVI, який надто завзято захищав його, потім потягли на ешафот; через те замість оголосити королеву невинуватою вони намагалися закликати народ до милосердя. Перш ніж голова суду Ерман запитав присяжних, уважають вони королеву винною чи безвинною, Марію Антуанетту вивели з зали, і судовики зосталися самі. Після тієї сили всіляких фраз голова суду Ерман висловився ясно й по суті: він відкинув усі непевні й заплутані обвинувачення й чітко сформулював усі запитання. Марію Антуанетту звинувачує ввесь французький народ, бо проти неї свідчать усі політичні події останніх п’яти років. Отже, присяжним він поставив чотири запитання:
По-перше, чи встановлене існування таємних оборудок і переговорів з іноземними державами й ворогами Республіки для надання їм допомоги грішми, щоб спонукати їх до нападу на французьку територію і сприяти перемозі їхніх військ?
По-друге, чи доведено, що Марія Антуанетта Австрійська, вдова Капета, брала участь у цих оборудках і вела такі переговори?
По-третє, чи встановлене існування змови з метою розпалити громадянську війну в країні?
По-четверте, чи доведено, що Марія Антуанетта Австрійська, вдова Людовіка Капета, брала участь у цій змові?
Присяжні мовчки підвелися й перейшли до сусідньої кімнати. Вже давно за північ. У душнім повітрі невпокійно мерехтять свічки, а в кожних грудях здригається від напруги й цікавості серце.
Питання мимохідь: як присяжні мали вирішити по закону? У своєму підсумковому слові голова суду, відкинувши всякі політичні оздоби цього процесу, висував, власне, одне обвинувачення. Присяжних не питали, чи вважають вони Марію Антуанетту винною в розпусті, у збоченнях, у кровозмішенні й марнотратстві, а тільки, чи винна колишня королева в тому, що вела переговори з закордоном, жадала перемоги іноземних військ та повстань у країні і всіляко сприяла тому.
Так от, чи доведено юридично, що Марія Антуанетта винна в цих злочинах, чи ні? На двоїсте запитання можна дати тільки двоїсту відповідь. Безперечно, Марія Антуанетта — сила суду якраз у цьому — й справді завинила перед Республікою. Ми ж то знаємо, що вона мала неспростовні постійні зв’язки з ворожими іноземними державами. Вона й справді — так, як і було в обвинуваченні, — вчинила державну зраду, виказавши австрійському послові плани французьких воєнних дій, вона безперечно вдавалась і підохочувала до всяких законних і незаконних засобів, щоб повернути своєму чоловікові трон і свободу.
Отже, обвинувачення справедливе. Але — й у цьому слабість суду — того аж ніяк не довели. Сьогодні вже відомі й опубліковані документи, які доводять, що Марія Антуанетта справді зрадила Республіку — вони лежать у державнім архіві у Відні і в письмовій спадщині Ферсена. Але цей суд відбувся 16 жовтня 1793 року в Парижі, а тоді жоден із цих документів не був доступний громадському обвинувачеві. Присяжним на суді не представили ніякого вірогідного свідчення про те, що державна зрада відбулася насправді.
Отже, чесні й безсторонні присяжні були б у прикрім збентеженні. Якби ці дванадцять республіканців послухались інстинкту, то безумовно засудили б Марію Антуанетту, бо ніхто з них не мав навіть сумніву, що ця жінка — смертельний ворог Республіки й робила все, що могла, аби повернути й передати синові нічим не обмежену королівську владу. Але буква закону стоїть на королевиному боці: бракує фактичних доказів. Як республіканці, вони мусять оголосити королеву винною, а як сумлінні присяжні — триматися закону, який визнає лише доведені провини. Та, на щастя, доля вберегла цих міщан від такого конфлікту з сумлінням. Вони ж бо знали, що Конвент аж ніяк не вимагав справедливого присуду. Адже їх послали не вирішувати, а позбавити життя небезпечну для держави жінку. Вони мали або віддати голову Марії Антуанетти, або ж підкласти свої. Тож ті дванадцять радились тільки для годиться і якщо здалося, що барилися довше хвилини, то це лише тому, що вони вдавали обговорення, — їм давно вже звеліли дати однозначну ухвалу.
О четвертій годині ранку мовчки повернулися присяжні, зал занімів і завмер, чекаючи на присуд. Вони одностайно проголосили Марію Антуанетту винною в закинутих їй
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Марія Антуанетта», після закриття браузера.