Читати книгу - "Метаморфози"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
193 Зараз попався мені, щоб я лють свою міг наситити!
194 Нутрощі виїм йому! І живцем ось цією рукою
195 Я на шматочки його розірву! Своє горло наповню
196 Кров'ю! Суглоби його затріщать під моїми зубами!
197 Легше тоді буду зносити втрату єдиного ока!»
198 Всяке таке говорив. Омлівав я од жаху блідого,
199 Бачачи зблизька обличчя його, закривавлене, дике,
200 Руки страшні й величезну, та вже не потрібну очницю,
201 Постать і бороду, геть зашкарублу від крові людської…
202 Коротко кажучи, бачив я смерть, — але це ще марниці! —
203 Вже мені думалось: він ухопив мене, вже моє тіло
204 Тоне в його животі… Не стирався-бо днини тієї
205 Образ жахний, коли двох із супутників наших на землю
206 Він кулаком, наче довбнею вклав, кілька раз лупонувши.
207 Потім, немов розкуйовджений лев, навалившись на здобич,
208 Кишки, і м'ясо ще тепле, і білу кісток серцевину —
209 Трепетне тіло людське — запихав у нутро ненажерне.
210 Дрож огорнула мене. Я стояв півживий, сполотнілий,
211 Бачив, як рот він собі набивав і раз по раз криваву
212 Їжу — шматочки людей — виригав із вином одночасно.
213 «Ось що чекає, сердего, й тебе!» — непокоїла думка.
214 Дням я рахунку не вів, омліваючи й при шарудінні;
215 Смерті боявсь над усе, але смерті, признатися, й прагнув.
216 Голод гасив жолудьми, їв траву, перемішану з листям.
217 Голий, самотній, зневірений, муки ждучи та загину,
218 Врешті, я вгледів ось цей корабель під вітрилом у морі.
219 Кинувсь до берега, став окликать і махати руками —
220 Й долю схилив: на троянське судно прийняли мене, грека!
221 Ти розкажи тепер про пережите, супутнику милий,
222 І про вождя, і про тих, що з тобою довірились морю».
223 Той про Еола почав: що в глибокому Туському морі
224 Править Еол Гіппотад; що вітри він у путах тримає.
225 Їх у мішку із бичачої шкіри, цей дар незвичайний,
226 Вождь дуліхійський на свій корабель помістив і за дев'ять
227 Днів при попутньому подуві берег жаданий побачив.
228 Щойно, однак, піднялась по дев'ятій найближча зірниця,
229 Заздрість заїла супутників; ласо на міх величезний
230 Зиркали. Певні, що золото в ньому, вітрів увільнили —
231 Й ті, що примчали судно, ті й назад однесли його хвилі;
232 До еолійського владаря, в гавань, воно повернулось.
233 «Відти, — вів далі,— ми в місто прийшли, що його в давнину ще
234 Лам, лестригон, заснував. Антіфат у ту пору там правив.
235 Троє нас — я і ще двоє — пішли посланцями до нього.
236 З двох тих супутників тільки один врятувався зі мною
237 Втечею: третій потворні вуста лестригона-злочинця
238 Кров'ю своєю сплямив. Антіфат на чолі людожерів
239 За втікачами пустивсь. Полетіли на голови наші
240 Брили й колоди; на дно йдуть мужі, кораблі йдуть під воду.
241 Тільки один, що на ньому був я та Улісс, од загину
242 Вирвавсь. По друзях загиблих сумуючи, про невеселе
243 Думи важкі снуючи, берегів ми торкнулись, що звідси
244 Ледве що видні (цей острів, повір, на який ми ступили,
245 Бачити краще здаля!). Оминай, справедливий троянцю,
246 Сину богині (війна-бо вляглась, отже, ти, нам, Енею,
247 Більше не ворог), молю, оминай тихі заводі Кірки!
248 Так, було, й ми, коли наше судно берегів тих торкнулось,
249 Ще не отямившись від Антіфата й убивці Кіклопа,
250 Йти не хотіли ніяк до порогів оселі чужої.
251 Жереб велів нам іти. Отож я, а зі мною мій вірний
252 Друг Політей, Еврілох, Ельпенор, що любив похмелятись,
253 І вісімнадцять іще подалися до стін чародійки.
254 Щойно туди підійшли й на поріг її дому ступили —
255 Тисячу тут же вовків, ведмедиць і левиць чималого
256 Страху нагнали на нас. Надаремно, проте, ми боялись:
257 Ті, як не дивно, не мали й у гадці на нас нападати,—
258 Ніби радіючи нам, замахали в повітрі хвостами
259 Й слідом пішли, мовби ласки чекаючи. Тут і служниці
260 Нас прийняли. Через передпокої по мармурі білім
261 До господині ведуть. На престолі в світлиці розкішній
262 Гордо сидить вона в паллі червоній; поверх тої палли
263 Зблискує взором тонким золота серпанкова накидка.
264 І нереїди, і німфи — довкіл. Але звинні їх пальці
265 Вовни не спушують там, не снують веретенцями нитки,—
266 Зайняті зіллям вони: розкладають розсипані квіти
267 І розмаїто забарвлені трави в коші по порядку.
268 Пильно й сама за роботою стежить; сама-бо те знає,
269 Що може кожен листок, а на що вони в суміші здатні.
270 До посортованих трав приглядається оком уважним.
271 Ледве побачила нас, — на вітання вітанням озвавшись,
272 В усмішці вся розпливлась: почувайтесь, мовляв, як удома.
273 Не зволікаючи, ячної нам повеліла змішати
274 З сиром муки; долила ще вина туди чистого й меду;
275 Потай хлюпнула ще й соку, в солодкості тій приховавши
276 Гіркість його. Прийняли ми з руки божественної чаші
277 Й тільки-но, сонцем і спрагою зморені, їх осушили,—
278 Різкою наших голів чарівниця жорстока торкнулась.
279 Раптом (незручно й розказувать!) я зодягнувся в щетину;
280 Вже й
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Метаморфози», після закриття браузера.