Читати книгу - "Сказанка про Крижаного Звіра, Julia Shperova"

- “...Наприкінці свого сторічного владування король Турін Златокузня оголосив, що йому відомо місцезнаходження всеключу. Лежачі на смертному одрі, він довірив таємницю лише власним синам Бругні Бурштикаменю і Драйну Сталесерцю. За волею долі, обидва склали голови майже одразу ж після розмови, таким чином переживши власного батька. Помираючий король дізнався жахливу звістку й сконав, не встигнувши передати знання комусь ще. Жодної звістки про всеключ так й не було здобуто. Тому вельмишановні складачі цієї хронології не можуть дістатися однозначної відповіді чи цей ключ дійсно існує…”

Він у роздумах відставив книгу й узяв іншу. Збірка стародавніх легенд. Він розгорнув її обережно, бо вона трохи не розсипалася у нього в руках. Ніам шукав одну єдину легенду. Ту, якої він не пам’ятав. Нарешті, він віп’явся поглядом у літери, які ніхто не читав вже кілька сторіч. Перечитав двічі й замислено видав:

- Гиммельтрин отже…шлях на небо. Шлях до Г’аелургім. 

Ніам брав книжки і відкладав їх, дійшовши висновку що ті не були йому потрібні. Нарешті, він відібрав ще кілька сувоїв, і наостанок ще понишпорив по бібліотеці, але не знайшов нічого вартого його уваги. Тільки коли збирався покинути це місце, він наткнувся на запилений стіл, з розчерченими по всій поверхні символами й знаками. Тут і там на стільниці валялися різні предмети: кістка тварини, кусень дерева з рунами на ньому, шмат смарагду, брильце непрозорого скла, уламак мушлі. Ніам обережно зібрав їх у маленький мішечок й покинув Пустельну Паланку.

Міг би й спалити, міркував він, залишаючи місце позаду. Проте, хтозна, йому ще могли знадобитися знання, які сторіччями збирали гмури.

Лірхельм не збрехав йому. Він проводив Ніама до озера, щойно той повернувся до Ашпілю, головного з островів архіпелагу Кіланкат. Велика скляна іграшка, так він назвав про себе це місто зі скла й металу. 

Того, що Ніам побачив у озері всіх душ, він не розкрив нікому. Він розгледів у водах, що дарують можливість зазирнути у майбутнє, трошки більше ніж сподівався. Всміхнувся про себе й наказав якнайшвидше готуватися до ритуалу. А ще - зібрати загін, що супроводжуватиме його до покинутої паланки гмурів у самому серці Гортмрату - Кархану.

- Дамо йому один загін воїнів й для натовпу - віддамо тих чортів. Їх небагато, й все одно з них тільки гамір й бруд. Нехай залякують когось у пустих скелях - вголос розмірковував довольний власним рішенням Лірхельм. Він гадав що ніхто не чув цього, але дехто - таки чув. 

Наступного дня все було укладено. Лорд Лірхельм вже бачив себе на переможному троні. Але раптом, Ніам замагав більшого:

- Ще, надішліть послів до упирів. Дома Сігіш й Брашев мають присягнути мені. Повністю підкорятися. До Боського кола я завітаю сам.

- Звісно. Щось ще? - з напускною ввічлівостю поцікавився лорд Лірхельм, трохи не скрегоча зубами.

- Ще мені знадобиться перлина. З Озеру. Ненадовго.

- Звичайно, - після деякого вагання відказав лорд Лірхельм.

Він стояв на верхівці найвищої башті, стискаючі у долоні крихітну блискучу кульку, і спостерігав як з тисячі тіл там, внизу, виривалися душі. За його волі. Слова прокольону лилися з вуст, очорняючи повітря навколо нього, але він відчував - це спрацювало! 

Ніам пив силу тисячі душ жадібно, пропускав її крізь крихітну кульку, що аж сипала іскрами, й виплетав з тієї сили чорне павутиння. Він не міг вбити її. Принаймні, не зараз. Але міг приспати. Потім, йому доведеться лише…та це буде лише потім. Зараз, треба зосередитися. 

Щойно він промовив останнє слово і остання душа відлетіла з тіла, небо страшенно загриміло. Почорніло, затягнулося неприродньо щільними й важкими хмарами. Миттю похолодало, піднялася буря, зійшлися низькі, важкі хмари й почалася завія. Сніг змішався з льодом і вітер вирував навколо, змушуючи землю стогнати. Ніам випростав руки до неба і надіслав свій прокльон до земель за горами. Й хмари попливли геть, до далекої землі.

Він ще довго стояв на башті, очікував чогось. Але нічого не відбувалося. Крихітна блискуча кулька у долоні лежала нерухомо. Згодом небо розвиднілося й Ніам просяяв: там, на небі більше не було нікого, хто міг би зупинити його. 

Чого він не відчув, так це того, як за багато ліг від того місця де він прокляв рід людей на вічний холод, з неба щось впало. Він не бачив, як з неба сяйнула зірка за сотні ліг від того місця де він стояв, упиваючись власною силою. Зірка розірвала небеса навпіл й сама розкололася: впали обидві половинки додолу, розпалені, палаючі. 

Навколо однієї з них одразу ж розтанув сніг, оголивши сіру землю, а коли сяйво трохи згасло - виявилося, що то була не зірка, а палиця. Довга й товста, наче з суцільного деревця вирізана.