Читати книгу - "Око ґолема, Джонатан Страуд"

Ґолем уже дістався до лімузина й наближався до тіла шофера. Кіті знову поглянула на Мендрейка, який лежав непритомний біля стіни. Вона прикусила губу й відвернулася.

— Здебільшого я не маю свободи волі, — сказав демон у неї за спиною. — Отож, коли я нарешті отримав її, то навряд чи скористаюсь нею на шкоду собі самому. Оце і робить мене вищою істотою порівняно з такими дурними людьми, як ти. Це називається «здоровий глузд». Будь-що, — додав він, — тобі краще втекти. Твоя стійкість до матії може й не допомогти проти ґолема. Мені приємно бачити, що ти робиш саме те, що зробив би на твоєму місці я, й тікаєш саме тоді, коли треба.

Кіті гучно видихнула й ступила ще кілька кроків уперед. Тоді знов озирнулася через плече:

— Мендрейк не став би рятувати мене.

— Авжеж. Ти розумне дівчатко. Тікай собі, і дай йому спокійно померти.

Вона поглянула на ґолема:

— Він надто великий. Мені нізащо не влізти на нього.

— Еге ж. Особливо після того, як він пройде повз лімузин.

— Хай йому дідько!

Кіті кинулася вперед—не до приголомшеного Якуба, а через бруківку, до незграби-велетня. Вона не звертала уваги ні на біль у плечі й занімілу руку, ні на відчайдушні крики свого приятеля, ні на внутрішній голос, що кепкував з неї, застерігав про небезпеку, про даремність її вчинку... Кіті вперто насупилась — і додала швидкості. Вона — не демон, не чарівник. Вона краща за них. Жадоба та себелюбство — не єдине, що керує нею. Вона оббігла ґолема ззаду—достатньо близько, щоб розгледіти нерівно розмазану глину на його поверхні й відчути нестерпний земляний запах, яким від нього віяло. Кіті скочила на капот лімузина, пробігла ним і порівнялася з торсом чудовиська.

Незрячі очі тупилися вперед, ніби в здохлої риби, а над ними виблискувало зловісним розумом третє око. Його погляд був прикутий до Мендрейкового тіла; той, хто дивився крізь це око, не помітив, як Кіті щосили стрибнула ґолемові на спину.

Ґолем виявився смертельно холодним — Кіті аж зойкнула з болю. Навіть за її стійкості це було все одно, що стрибнути з урвища в крижану воду; їй перехопило подих і пройняло болем усе тіло. В голові паморочилось від земляного смороду, шлунок скрутило, до горлянки підступила нудота. Кіті відчайдушно вчепилася здоровою рукою в ґолемове плече. З кожним кроком велетня вона могла впасти на землю.

Дівчина чекала, що ґолем підніме руку й скине її, проте цього не сталося. Магічне око її не бачило — і той, хто керував чудовиськом, не відчував, як вона повисла на його тілі.

Кіті потяглася вперед пораненою рукою: біль пронизав плече — дівчина мимоволі скрикнула. Зігнувши лікоть, вона заходилася мацати ґолемове обличчя, шукаючи величезний рот. Там мусить бути те, про що говорив їй демон: рукопис, схований усередині. Її пальці торкнулись крижаного кам’яного обличчя. Очі в Кіті вибалушились, вона мало не знепритомніла...

Ні, так не вийде. До рота їй не дістати!

Ґолем зупинився. Його спина несподівано почала згинатися. Кіті жбурнуло вперед — вона ледве не злетіла з його пліч. Мимохідь вона побачила масивну неоковирну руку, що тяглася до непритомного юнака: ось зараз рука схопить його за шию й переламає, наче лозину...

Спина згиналася далі. Кіті ковзнула вперед: вона вже ледь трималася за ґолема. Її пальці гарячково нишпорили по величезному пласкому обличчю... і зненацька натрапили на провалля рота. Пальці влізли всередину. Грубий холодний камінь... Якісь гострі виступи — точнісінько як зуби... І щось іще, м’яке й шкарубке. Кіті вчепилася в нього — й цієї самісінької миті зірвалася зі спини чудовиська. Вона полетіла вниз через його плече і важко впала на непритомне тіло юного чарівника.

Лежачи на спині, вона розплющила очі — й заверещала.

Просто над нею нависло ґолемове обличчя: роззявлений рот, незрячі очиці, вирячене третє око, що палало люттю. Та Кіті побачила, що око тут-таки тьмяніє. Розум, що світився в ньому, згас. Тепер це був звичайний глиняний овал, порізьблений чудернацькими лініями, та водночас темний і мертвий.

Кіті поволі підняла голову й поглянула на свою ліву руку. Між великим та вказівним пальцями був затиснутий жовтий сувій пергаменту.

Кіті з болем піднялася на ліктях. Ґолем завмер на місці. Один його кулак був за кілька дюймів від обличчя Джона Мендрейка. Глиняне тіло було вкрите щербинами й тріщинами, як у звичайнісінької статуї. Смертельним холодом від нього вже не віяло.

— Божевільна! їй-богу, божевільна! — хлопчина-єгиптянин стояв біля неї, взявшись у боки й хитаючи головою. — Така сама, як отой африт! Зате, — він показав на тіло чарівника, — ти принаймні м’яко приземлилася...

З-за спини демона, вирячивши очі, боязко наближався Якуб. Кіті застогнала. Рана в плечі, напевно, знову відкрилась, і здавалося, що кожен м’яз її тіла болів. Дівчина якнайобережніше підвелась і встала, вхопившись за простерту ґолемову руку.

Якуб дивився згори на Джона Мендрейка. Ґледстонів посох лежав упоперек грудей чарівника.

— Він помер? — з надією запитав хлопець.

— Ні, дихає. Оце й шкода, — демон зітхнув і позирнув скоса на Кіті. — Завдяки твоїй нерозумній сміливості мені й далі доведеться гарувати на нього,—він поглянув на небо. — Я залюбки побалакав би з вами, та над нами тут висіло кілька куль-шпигунів. Хмара ґолема, гадаю, змусила їх відступити, але вони неодмінно повернуться, й до того ж скоро. Тож тікайте звідси якнайшвидше.

—Умгу.

Кіті відступила на кілька кроків, аж тут згадала про пергамент, який досі тримала в руці. З несподіваною огидою вона розімкнула пальці, і рукопис упав на бруківку.

— А посох? — спитав Бартімеус. — Ти цілком можеш забрати його з собою. Ніхто тебе не зупинить.

Кіті спохмурніла, поглянула на посох. Так, це справді потужна зброя — вона це розуміла. Пан Пенніфізер неодмінно взяв би його. І Гопкінс, і отой невідомий добродійник, і африт Гонорій, і сам Мендрейк... Багато хто загинув через нього.

— Ні, — відповіла дівчина. — Навіщо він мені?

Вона обернулась і пошкутильгала вслід за Якубом до арки. Вона чомусь сподівалася, що демон знов окликне її, та він мовчав. Менш ніж за хвилину Кіті вже була під аркою. Завертаючи за ріг, вона озирнулась і побачила, що смаглявий хлопчина досі дивиться їй навздогін. А наступної миті він зник з очей.

46