Читати книгу - "Дім Солі, Світлана Володимирівна Тараторіна"

близьку присутність Бекира.

— Вони його прогнали. — З-за спини Бекира визирнув Ніязі. У його руках

застигла кістяна ящірка з вибалушеними, наче в риби, очима.

— Грифон накинувся на одного з тулпарів, хутряна пташка.

— Бо Сімург був голодний. — Чорна Корова підняла до Саші Бідного

обидві руки.

— Гей, тихіше там зі своїми руками. Повернеться ваш грифон. Схряскає

якусь потвору й прилетить.

— А якщо ні, Повноважний може поїхати з Близнюками, — твердо сказав

Бекир. Він явно завершив суперечку, яка почалася ще за межами прихистку.

Трубки на масці Саші Бідного видали різкий невдоволений хрип, але акинджий

промовчав, визнаючи рішення Бекира. Але не тільки це здивувало Талавіра, його

вразили зміни, що відбулися із хлопчиком. Він і раніше помітив волосся на

колись лисій маківці, але тепер чуприна Бекира сягнула вух. Талавір потер

власну щоку. Щетини не було, натомість під пальцями захрустіла сіль. Раніше

ріст волосся слугував вимірювачем часу, але в Дешті навіть цей орієнтир

зіпсувався.

Довге волосся доповнив упертий дорослий вираз. У голосі Бекира більше

не було страху перед акинджиєм. Із того, як хлопець подивився на дівчинку, а

потім — на Сашу Бідного, Талавір зрозумів чому. Після того як Чорна Корова

продемонструвала свій дар, розклад сил знову змінився. Тепер Саші Бідному

було не так просто скрутити дітей і закинути за сідла, щоб силою відвести до

Матері Вітрів, тепер він був змушений домовлятися. Але річ була не лише в

цьому. В очах Бекира з’явилася похмура рішучість. Він знав, куди його ведуть, і

був до цього готовий. Спокійне, хоч і бліде обличчя хлопця, несподівано додало

Талавіру сил. Якщо Бекир готовий прийняти свою долю, то й він зможе

покінчити із сумнівами. Талавір потер золоту бляшку на лобі й чи не вперше за

довгий час глянув хлопчику в очі. Бекир витримав погляд і сів навпроти. До

прихистку внесли бронзовий казанок з ароматним варивом. Близнюки підсунули

під зад Саші Бідному складаний стільчик. Останньою зайшла Скіф’янка, витерла

руки від крові й нахилилася до казана — оцінити, на що перетворилася її здобич.

Це було коло миру, спільна їжа означала перемовини.

— Ти йдеш на Матір Вітрів, щоб обміняти хлопчика на лікарку, але чому

ти впевнений, що

Белокун тебе не надурить? — запитав Талавір у Саші Бідного, коли всі по

черзі занурили пальці в шурпу й витягли по шматку дивного м’яса. Щоб поїсти, акинджий зняв маску, і тепер крізь дірки в щоках було видно, як жовті зуби

перетирають жилаві шматки.

— Він мені винен, — голос бея акинджиїв без маски звучав незвично.

— Ти для нього потвора. Не людина, Сашо. Усе одно що тулпар. От ти б

став торгуватися з тулпаром? Просто забрав би те, що він приніс, і все.

Саша Бідний втупив у Талавіра злі жовті очі.

— Тепер ти теж для нього потвора, пташко з мотлоху.

— Я теж, — згодився Талавір. — Тому й кажу: жодні домовленості з

Гавеном Белокуном не варті паперу, на якому вони написані.

— Бачу, у тебе є своє рішення? — Саша Бідний іронічно крякнув, а проте

не зміг приховати гіркоту. Певно, і він останні дні думав над тим, як змусити

Белокуна виконати обіцяне. Тільки ідіот міг повністю покладатися на слово

Гавена Белокуна. Талавір сподівався, що бей акинджиїв не такий.

— Ми можемо відбити Ма. У нас є грифон і вогняні руки Чорної Корови.

А тобі він дозволить підійти ближче, ніж будь-кому.

— Що ти надумав, лантух із гноєм? Напасти на Матір Вітрів? Ось як ти

хочеш померти? І все для того, щоб не віддати нам із Таргом тіло дитини? —

заволала у його голові Амага.

Відьмина правда. Довгі години у небі над Дештом він думав, як подорожче

продати власне життя.

Єдине, що його зупиняло — страх наразити дітей на небезпеку. Але після

того, як він дізнався про вміння Чорної Корови, у душі замайоріла надія. Він

дістав шанс втілити відчайдушне бажання: перед смертю звільнити Ма та

помститися Белокуну.

— Ти божевільний, — засміявся Саша Бідний і стукнув Бекира в плече, закликаючи приєднатися до жарту.

Хлопець навіть не кліпнув. Натомість Чорна Корова заплескала в долоні й

радісно, наче рішення вже було ухвалене, вигукнула:

— Чудова ідея, чому ми раніше про це не подумали?

На мить над гуртом запанувала тиша. Джин зняв окуляри, застромив

гілочку в очницю і вогнем із власних очей запалив люльку з юшаном. Потягнуло

ароматним димом. Ніязі закашлявся. Не стільки від того, що вдихнув пряний чад, як для того, щоб заповнити незручну паузу.

— Що ж, можемо й подумати, — процідив Саша Бідний крізь покалічені

зуби. — Тільки завтра. На свіжу голову. Сьогодні в нас нарешті відпочинок.

— На, — Шейтан стукнув Талавіра в бік і простягнув люльку. Була його

черга затягнутися.

— Ні, не люблю цього. — Талавір спробував відсунути руку Шейтана.

— Ти в колі миру — відмовлятися нечемно.

На потворному обличчі Саші Бідного виникла огидна посмішка. Талавір

подумав, що його вишкіром можна лякати дітей, але люльку взяв. Вирішив, що

від кількох затяжок нічого не станеться. І це було помилкою.

***

— Підіймайся! Вставай, кому кажуть, — його трусив Саша Бідний.

Було темно, і Талавір ніяк не міг збагнути, чого його будять серед ночі. Він

спробував підвестися і ледь не впав від пориву вітру. У голові стояв туман. На

ватяних ногах Талавір вийшов з укриття. Він не пам’ятав, як заснув. Страшенно

хотілося пити, рот наче склеїла солоно-пряна в’язка слина. Він згадав, що

напередодні палив юшан. Акинджиї та діти вже залізли на тулпарів. Лише Бекир

досі