Читати книгу - "Сироти долі, Olexander Sakal"

         Відповідно, коли вона згубила інтерес до себе, її стали цікавити виключно досягнення сина. Перше слово: «море», він мовив на десятому місяці, коли мати читала йому якусь повість Родарі. Родіон тоді, як і завжди почав мудрувати, що видатний Олександр Грін теж першим сказав слово «море», проте Марія його літературними пізнаннями ніколи не цікавилась. Але ж яке було щастя – перший дзвоник! А що для Марії означав кожен невеличкий успіх Івана у школі! Вона вже перестала боятись за те, що їй до кінця життя засуджено порання по хаті – на фоні радості вона не помітила, як серце її стало підводити.

         Одного разу Іван надто затримався після школи, нікого не попередивши. Минала вже шоста вечору – Марія сходила з розуму, і не менш схвильований Родіон не відчеплювався від неї з голубцями – мовляв, вони його заспокоять в цій ситуації. Допікав нещасну, допікав… Врешті-решт, коли вона дістала качан капусти, поставила на підігрів воду, серце її в одну мить стало наче вискакувати з грудей, в роті пересушило. Марія перелякалась, згорбилась над кухонним столом. Момент того потужного «вискакування» серця поклав початок аритмії, симптоми якої вона не стала нікому розказувати. Тоді вона згадала, що сина досі немає вдома, і невідомо, що з ним, не дай Боже, скоїлось; Марія відчула сильне запаморочення, та упала без свідомості. Це був перший серйозний випадок ішемії серця.

         Після нього Марію стала все сильніше підводити аритмія, з нею задишка – тепер вона не могла так інтенсивно працювати, як того хотів Родіон. Він, до речі, сприйняв той випадок тільки як наслідок надмірного стресу в зв’язку зі «зникненням» Івана, який, як виявилось, просто затримався з друзями. Через тиждень він більше не згадував той випадок. Насправді тільки Марія знала істинну природу того припадку: затримка сина це тільки іскра, яка запалила це полум’я, але паливом для нього став цілий комплекс проблем, нещодавно проказаний нами. Однак, вона не цуралась говорити про недоліки Родіона своїм подругам, звідки врешті й зійдуть погані чутки, розпливуться плітки, – як і годиться для невеликої громади, – котрі потім перетворяться в злобні погляди на цих похоронах.

*  *  *

         Катафалк повільно під’їхав до двохметрової ями. Відкриту труну потягли з багажника та поставили на землю. Десятки каменів і простих хрестів навколо укривали землю. Все тут здавалось дивним, моторошним, навіть повітря, хоч і сперте від скупчення людей, викликало в кожного чудне відчуття присутності чогось невідомого.

         Однак, пару хвилин панувала тиша. Натовп – п’ятнадцять людей, разом із священниками з Псалтирями в руках, оточили гроб з мертвим тілом. Деякі, з жалобою похиливши голови, тримали квітчаті вінки і очікували наступної промови батюшки.

         Родіон, Іван, Павло Степанович, матір й батько Марії, як найближчі її родичі, постали на коліна перед труною, та розбиваючи тишу гірким плачем, хапались за бортики гробу. Від Галини Федорівни лунали відчайдушні стогони.

         – Ах, Машенька!!.. – видавлювала крізь сльози, нахиляючись до студеного тіла дочки.       

         Іван дивився на все те з великим непорозумінням. В його очах все начебто перетворилось в повільно перебігаючі слайди: стогони бабусі, її зажмурене від невпинного потоку сліз обличчя, понурений, мовчазний дідусь, якого він завше боявся, а перед ним – тіло матері, непорушне, позначене клеймом смерті. Не дивлячись на те, йому здавалось, що вона ось-ось прокинеться і обійме його, інакше… інакше малому Івану не знаходилось відповідей на власні питання. До останнього, до видива засипаної ями він не думав, що змінити більше нічого не можна. Невже це остання нота? Невже останній радісний день в його житті минув п’ять діб тому? Йому чомусь здавалось, що не всі розділяють його особливого горя, наче б його потуга за матір’ю здається найсильнішою серед всієї цієї купи пародистів – що насправді тепер він у світі один. Ось, Іван помітив навпроти себе хлопчика, поперед завитої жінки, певно свого віку. В білій сорочці, в чорних суконних штанях, цей хлопчик також плакав. Івану здалося, що плакав він вимушено, наче видавлював кожну сльозинку, хоч і зовсім не тямив, що тут відбувається. Для чого цей цирк, для чого ця пародія? Хто він такий, той хлопчик, щоб мати честь проливати сльози за його матір? Він його ніколи до цього бачив, і ця вимушеність тільки викликала в Івана агресію до нього.

         Родіон дивився на тіло дружини, також тривожно озираючись на кожного. Його зіниці були сильно збільшені, рот він прикрив долонею. Про себе він промовляв тільки: «Ой! Ой! Як же це сталось? Чому? Ой!». Як би Родіон хотів, щоб усе, що наразі відбувається, виявилось простим кошмаром! Рівно як і його син, він не уявляв собі подальшого життя. За будь-яких умов, в будь-який час – ніщо не поверне Марію, а з нею він міг жити, і жити по-справжньому, задовольняючи свої потреби, насолоджуючись книжками.

         Він продовжував дивитись на тіло в труні, видаючи з кожним здиханням повільний хрип. Його бентежив той факт, що серед купи живих вони споглядають мертвеця, який став немов повелителем. Марії відомо вже те, про що ніколи не дізнається жоден, навіть найрозумніший живий у світі. Позбавлені руху члени свідчили про повну пустоту сієї матерії, яке лежало в білому сукні. Немовби, вона лежала, звісно, вона існувала як матерія, бо займала фізичне середовище, але фактично не являла собою абстрактну сутність, адже все, що в ній існує – пустота. Синтез життя окремої людини, можливо, ототожнює нас зі Всесвітом. Отож, хоч існуємо ми і думаємо паралельно з ним, однаково ми подібні до нього. Ось, як тіло Марії, зовсім пусте, нерухоме, займало простір – рівно як Всесвіт займають галактики; але сама з себе, Марія була пустотою – точно як Всесвіт пустий саме своєю величиною. На той час, та й після похорон (до зустрічі зі старцем Захарієм, якого він пізніше любив прозивати Зосимом) Родіон схилявся до містичної думки, порівнюючи життєвий етап людини з історією всього сущого. Тобто – галактики не вічні, й кожна з них, наче всяка нова людина на Землі, народжувалась і помирала, впадаючи в цю гармонійну сансару – й так буде до безкінечності.