Читати книгу - "Сироти долі, Olexander Sakal"

         Раптом заговорив священник, який стояв попереду, перед опалою головою Марії.

         – Браття і сестри, сьогодні настав час поховання людини, котра з Божої волі прикро покинула цей грішний світ. Проте я, і всі члени нашої парафії чудово знали Марію Олександрівну, як надзвичайно люблячу матір. Всім відомо, що вона жила так, як нам заповідав Господь, і тому всі ми віримо в те, що на неї в час Страшного Суду чекатиме місце у Його престолу. Для нас, для грішних живущих, все це може здатись печальним, страшним, може обурити нас… Але хто ми? Врешті, хоч Господь дав нам розум, ми однаково ніколи не знатимемо його планів і таємниць, що ховаються за камінною стіною смерті. Але і за це Бог нас любить, браття і сестри, за нашу допитливість! Все ж те, що ми бачимо перед собою, і є наша провина перед Всевишнім, за Гріхопадіння. Давайте приймемо це, і вдосталь опечалившись, найдемо мир з Богом, як його найшла Марія Олександрівна…

         Через чверть хвилини священник продовжував розказувати. Родіон тоді його зовсім не слухав. Він розглядав жовтувате обличчя дружини. Вона так не схожа на себе! В один слушний момент йому вдалося торкнутися її щоки тильною стороною долоні. Родіон зблід, відчувши її мертвечу студеність. При цьому слова священника між цим дуже дратували його, як марні намагання догодити.

         – Можна ми помовчимо, батюшка? Помолимось? – тремтячим голосом перебив він священника.

         Той тоді сильно збентежився, як власне і все місцеве духівництво з книжками в руках. Втім, навіть Галина Федорівна в той мент невербально подякувала йому за прохання.

         Коли знову настала тиша, Родіон ледь не припав чолом до Марії. Її тонкі руки були складені на грудях, та здавалось, що холодна плоть з них от-от злізе, і залишаться одні кості. Він поглянув на її опущені повіки. Тепер навіки зімкнуті, ще десяток років тому її чорняві очі блискали на нього лукавим поглядом.

         Той погляд спідлоба він нізащо не забуде. Це була її фішка, і вона любила нею користуватись, бо знала, що всі інші хлопчаки обожнювали цей погляд. Але ж як він міг згубити її… Як же так могло статись, так раптово, так боляче? Невже на ньому тепер вічне клеймо вдівця? Він міцніше схопився за борти гробу та прокричав про себе:..

*  *  *

         – Господи, поверни її!

         Сергій Аврамович похопився від тих слів, які вигукнув його пожилець Родіон. Це сталося серед ночі, сьомого грудня, десь о третій годині, й заволав він ці три слова щодуху, та так, що напевне сполошилась ціла братія. Сергій Аврамович тюпцем прибіг до його ліжка.

         – Что с вами, Родион!

         Іконописець тим часом витирав лоб, намагаючись опанувати, що із ним трапилось. Нарешті опам’ятавшись, на очі йому вмить налізли сльози, які він з ганьбою перед Сергієм став хутко витирати.

         – Кошмар… приснився.

         – Вы всех испугали! – за дверима почулися поспішливі, лункі кроки. – Вот, к нам идут!

         Двері келії розчинились. Збіглось майже два десятка людей – усі у своїх чернечих рясах, ледь видних у нічній темряві. Наперед вийшов архімандрит Агафон, який першим, вчувши крик, побіг в їхню келію. Його очі були дуже втомлені, бо досі він цілу ніч молився, поклавши поряд розцвілий сучок верби.

         – Что здесь произошло!? – суворо питав він.

         – Отец Агафон, я сам безумно испугался! Родиону какой-то кошмар приснился, – пояснював Сергій Аврамович, яро жестикулюючи.

         Агафон підійшов до ліжка Родіона Михайловича. Того, в свою чергу, бентежило, що така купа людей зібралось біля нього через таку, як йому здавалось, дрібницю, яка стосується виключно його самого. Тепер він боявся, що в нього стануть питати, що приснилось, але цього Родіон зовсім не хотів розказувати, бо сам не міг повірити в те, що з ним сталось. До цього йому ніколи не снився той жахливий день поховання Марії.

         Братія вважала, що Родіон Михайлович нездужав від лихорадки, і тому так захвилювалась навколо його ліжка. Іконописець, в свою чергу, завіряв, що з ним усе в порядку, та тим не менш, покликали лікаря. Георгій – так звали його – прийшов за кілька хвилин. Послухавши пульс, тактильно визначивши, що температура Родіона в нормі, він лиш підтвердив слова про кошмар. На тому братія розійшлась.

         Сергій Аврамович та Родіон Михайлович разом стали на ранкову молитву, й одягши своє взуття й клобук на голову, завели недовгу бесіду до ранньої служби, на тему сну Родіона Михайловича. Він старався уникати відповіді, та урешті сказав, що приснився похорон родича, й після того грузин вже не став допитуватись.

         Після ранкової служби Родіону Михайловичу був назначений послух у іконописній майстерні. Там він познайомився зі своїм новим колегою – Лонгіном. Це був гладкий чоловік п’ятдесяти років, з пухлим обличчям, й двома підборіддями, покритими чорною бородою. Погляд Лонгіна завше здавався заклопотаним, і зустрів він Родіона Михайловича, тільки ледь повівши бровами. Майстерня тут була зовсім невеличкою, з візерунчатими стінами. В одному кутку в купу були складені дошки, а працювати належало за низьким бюро, на якому вже стояли акуратно розкладені приналежності для іконопису: тільки на відміну від Родіонових фарб, тут ніколи не використовувався кіновар, як надто токсичний мінерал. Все ж, все інше, уже відоме читачу, було присутнє на бюро: вохра, білила, та й деякі порошкові пігменти, з яких робилась темперна фарба.