Читати книгу - "Сироти долі, Olexander Sakal"

         – Вот ваше рабочее место, – мовив Лонгін. – Меня временно перевели на послушание в наш храм, поэтому вы здесь, быть может, на несколько дней. Вы же, между прочим, послушник, а тем не менее заменили меня в полномочиях.      – Я просто був іконописцем в Києво-Печерській лаврі.

         – А ведь я там был не раз, и никогда вас не видел, – сказав Лонгін, беручи прямокутну дошку з купки. – Ну ладно. Вот на этом вы будете писать. К вам попозже зайдет отец Агафон, которого, как помните, вы сегодня утром сильно побеспокоили.

         – І він попросить мене написати ікону? – спитав Родіон Михайлович, стараючись не заговорювати про вранішній випадок.

         – Да, мы недавно стали писать на заказ, и вот уже несколько работ нужно сделать. Я бы сказал вам, какие именно нужно, только это поручили Агафону.

         – Ну гаразд. Я його чекатиму.

         Лонгін уже збирався виходити, та наостанок ще запитав:

         – Так вы в лавре работали?

         – Так, – відповів Родіон Михайлович.

         – А знаете ли, что там сегодня планируется? – вів далі іконописець, та не встигши почути відповіді, продовжив: Встреча нашего патриарха с Думенко.

         Родіон, до того похмурий, раптово сполошився цій новині. Так, після того, як йому прийшлося покинути лавру, його набагато менше цікавити цей конфлікт, начебто постав на далекий план, як колишня нікчемна заморочка. Втім, враз йому захотілося побувати на тій зустрічі, про яку говорив чернець, та водночас він розумів, що це неможливо по правилам монастиря.

         – І що ж з того вийде? – питав він, скоріше, самого себе.

         – Не знаю, Родион, не знаю. Ну, всему воля Божья. До свидания.

         Залишившись наодинці, наш герой з чверть години сидів непорушно, обдумуючи то зустріч синодів українських автокефальних церков, то згадував свій сон. Врешті-решт він згадав, що ще досі не дочитав Апокаліпсис, тому прибравши заклопотану міну, поспішив до келії, й захопивши книгу, повернувся в свій новий кабінет.

         Третя глава, сьома церква – Лаодикія, на ній закінчується звернення Іоанна до семи «світильників християнства».

         Четверту главу Родіон Михайлович відмітив як першу, в якій згадується звук труби, що символізує настання Страшного Суду. В цьому розділі цілком описується Божий престол, а також, як він собі тоді міркував, двадцять чотири престоли архангелів і апостолів, і опис інших істот, що снували навколо Нього: лев, телець, орел, та ще якась химера з обличчям людини: і всі вони мають по шість крил, і цілу добу вони славлять Господа. Цих чотирьох тварин Родіон не став якось трактувати в своїй голові, та залишив це для пояснення Володимира.

         П’ята, шоста і восьма глави цілком присвячені семи печатям, якими запечатана якась книжка, яку не може й побачити будь-яка жива істота на землі, й на небі, й під землею. Родіону сподобались тільки ці, більш-менш уточнюючі строки, які ми процитуємо в оригіналі:

         «И один из старцев сказал мне: не плачь, вот, лев от колена Иудина, корень Давидов, победил и может раскрыть сию книгу и снять семь печатей ее[1]».

         Родіона зацікавило це речення тим, що в ньому серед усіх символічних образів уточняється коліно, або походження важливої особи Апокаліпсису. Хоч тут також незрозуміле визначення слова «лев». Мається на увазі лев як метафора сміливої, мов Давид, людини, чи узагалі якоїсь антропоморфної істоти? З врахуванням того, що в Біблії, як в духовній, та від частини історичній книзі, не прийнято вживати різноманітні художні засоби (тому як книга писалась для народу, і неоднозначність тут явно не пасує), то останній варіант тут явно підходить. Усе ж, навіть Родіону Михайловичу він здався надто фантастичним.

         Наступні строки занепокоїли його. В шостому вірші п’ятого розділу говорилось про Агнця посеред престолу; і, звичайно, легко припустити, що це не хто інший, як Ісус Христос, проте наявність у нього семи ріг і семи очей нагадувала скоріше Люцифера. Звичайно, він помилявся, але поки що цей підозрілий опис не сходив йому з голови. Наступні речення Родіон читав уже не так уважно.

         Йому не вдавалося уявити книгу під сімома печатями. Однак, сказано, що в ній буде виписаний список живих і мертвих.

         На главі про зняття шостої печаті Родіон Михайлович зупинився читати й поклав книгу на одну з полиць бюро. Скучивши, він став прибирати кабінет, голими руками зняв павутину з куточків, шматою витер карниз й вікно. Думки його вже витали далеко від книги Іоанна, він згадував Віктора, свого старого друга, якого уперше за тридцять років побачив… на інвалідному кріслі.

         Останнього разу вони бачились в київському шинку, вже будучи першокурсниками. Родіон поступив на філологічний факультет університету Грінченка, Віктор вчився у технікумі на середню спеціалізовану освіту. Випивши тоді в шинку по кухолю пива й по сто грам, вони нізащо б не подумали, що тепер не зустрінуться три десятиліття, та що час їх так сильно змінить – їх обох; Родіон стане відкинутим сім’єю ченцем, Віктор – безнадійним інвалідом. Та хоч іконописець бачив, що його друг ніколи за той час не ходив до церкви, і тому не звик до Євхаристії, все ж ніколи б не подумав, що він насправді упертий атеїст. Про їхній характерний контраст вони ще дізнаються, але це станеться трохи пізніше.