Читати книгу - "Сироти долі, Olexander Sakal"

         Наразі проходило вже без п’яти десять. Відповідно, по ударам дзвонів, Родіон, не діждавшись Агафона, пішов на сніданок. 

         У трапезної уже зібралась братія. Біля дверей Родіон Михайлович зустрівся з іноком Платоном, який, і без того балакучий, знайшов тему для розмови – його ранішній кошмар. Йому виявилось особливо цікаво дізнатись, що саме снилось Родіону, мовляв, сни теж багато що значать, що якщо з’явиться потреба, він може дістати старий сонник. Іконописець від цієї пропозиції відмовився, і навіть відповів Платонові, що віщування снів – чаклунство.

         Нині подавали перлову крупу з вареними овочами. З неї гарно сходив духмяний пар, спіраллю звиваючись в повітрі. Родіон сів на своє вчорашнє місце, поряд з Сергієм Аврамовичем. Цього разу вони перемовились тільки про нове місце послуху Родіона; Сергій здивувався, коли жодного разу не побачив свого друга, заклопотаного біля церкви. Втім, грузин був менш говіркий по тій лиш причині, що боявся знову необережно зачепити іконописця словами про кошмар, який йому сьогодні приснився.

         Але не варто думати, що монастирська братія подібна простому люду, і стане на злобу пліткувати про якийсь випадок: люди там загалом скромні й покірні, та й доводиться це дуже просто – хіба стала би якась злобна, злоязика людина добровільно приймати целібат, їсти кожен ранок перловку з овочами і цілими днями молитись Богу? Ні, звичайно, за порушення церковних правил, та й взагалі за святотатство ченцеві належить покара аж до накладення анафеми, за якою слідує відмова від традиційного відспівування після смерті. Цього дуже боявся Родіон Михайлович, та щонайгірше, знав, що якщо він кому-небудь розкаже свою тайну, в якій він зрадив Христа, то його признають негідним бути серед святої обителі. Отож-то, Родіон нікому нічого не говорив.

         Доїдаючи сніданок, він побачив за сусіднім столом ієромонаха Володимира, котрий неспішно розмовляв з архімандритом Вассіаном. Коли сніданок закінчився, і усі поставали, щоб прийняти Святі Дари, Родіон те й діло поглядав на Володимира. Той, в свою чергу, всього один раз кинув на нього проникливий погляд, який кидає слідчий на підозрюваного, у винності якого він певний. Надалі Родіон Михайлович більше не смів дивитись на Володимира.

         Проте на виході з трапезної, з купкою Дарів у долоні, він наздогнав нашого героя, і йшов з ним поряд аж до монастирської клумби. Нарешті, Родіон Михайлович зупинився й, не дивлячись йому в очі, обернувся й очікував наступних його слів.

         – Дякуйте Богові, що я сам вирішив звернутися до вас. Це означає, що ваша душа мені зовсім не байдужа. Так, звичайно, я допомагаю кожному, навіть невіруючим блазням, але-от для вас я знаходжу допомогу вам як власний обов’язок, – мовив Володимир.

         – З чим це пов’язано? – питав Родіон Михайлович, хоч передчасно боячись відповіді, мов вогню.

         – По-перше: тому, що ви не послухались моїх настанов. Не сповідались.

         – Я не міг, бо… Бо те, в чому я повинен буду признатись священнику, це…

         – Що?

         – Я не можу цього сказати, Ваша преподобність!

         – Так, ну що ж, Родіоне, особисто до мене ви можете забути про субординацію. Я вас висповідаю сьогодні, після Літургії. Там поговоримо про вас. А зараз йдіть трудитись з Богом!

         Пішовши, Володимир мілкими рухами руки тричі охрестив Родіона Михайловича.

*  *  *

         Об одинадцятій, у кабінет іконописця увійшов архімандрит Агафон. Почісуючи крихітну родимку на щоці, він попрохав у Родіона Михайловича ікону євангеліста Луки, як було сказано, для доброчесної, християнської сім’ї.

         Родіон почав роботу в доброму гуморі. Усе тепер викликало в нього натхнення: особливо факт того, що він знову повертається до своєї любимої праці. До того ж, його відраджував той факт, що він сповідатиметься у Володимира. Ми вже казали, що його Родіон Михайлович сприймав як колишнього старця Захарія, який зумів свого часу витягти іконописця з депресії. Володимиру він багато менше боявся признатись в своїх помилках.

         Ми вже не станемо описувати працю Родіона. Зачавши образ Луки, вже через годину братія зібралась на Літургію. На ній Родіон Михайлович мав честь, мов той Іуда, слідкувати за пожертвуваннями парафіян. Цього дня їх, до речі, було дещо менше, та в свою чергу біля Києво-Печерської лаври збирався натовп. Родіон особисто бачив, як під вікнами монастиря проходить туди багато людей. Схоже, очікувався початок зустрічі, про яку говорив іконописець Лонгін.

         По закінченні Євхаристії, на відпусті Родіон попрямував до ризниці. Там вже знаходились кілька старших священників і дияконів. Вони перевдягались у чернечі ряси. Побачивши жертвенну коробку в руках Родіона, вони поцікавились, скільки грошей набралось.

         – Ще не знаю. Шістсот чи сімсот.

         – Та ти що! – вигукнув архімандрит Трофим. – А як же Гуканов! Той завжди нам носить по тисячу, а то й по півтори.

         – Это и не правильно, – мовив Агафон, знімаючи зі себе жовте облачення, та складуючи його в шафку. – Почему это какой-то человек должен хвастаться тем, что столько-то отдал на церковь? Во-первых: это то же самое, что всем говорить, что ты помог страждущему, то есть корыстно и от того грешно, и во-вторых: каждый дает сколько может, и даже те, кто кидает мелочь, совершает добро в имя Христа, тем более в настолько тяжелое для нас, православных монахов время.