Читати книгу - "Сироти долі, Olexander Sakal"

         – Да уж, – підхопив Лонгін. Перевдягнувшись, він присів на чорний шкіряний диван у стіни, – а вы представьте, каково сейчас Печерским монахам. Как там говорят те бюрократы: истек какой-то срок, какого-то права имущества. Да откуда они взялись!? Что эти работнички из правительства имеют к великому русскому храму! Они его строили, что имеют право за его имущественные права говорить?

         – Та ми вже зовсім за інше заговорили, браття, – сказав Трофим, якому швидко набридали подібні теми. – Дякую вам, Родіоне, за інформацію. До речі, що те у вас ранком сталось?

         Родіон Михайлович стражденно зітхнув. Здавалось, він зобов’язаний відповісти, бо зрозуміло, що цим питанням архімандрит мав на увазі зміст його сну. На щастя, його врятував Володимир, котрий вчасно увійшов, провівши людей з монастиря. Ризниця була повна.

         – Жах, що відбувається, браття, – сказав він.

         Ченці переглянулись. Кожного разу, як приходилось говорити Володимиру, всі дуже уважно його слухали, бо знали, що це людина чудово обізнана і прониклива.

         – Люди ідуть до Лаври купами. Чомусь я відчуваю, що все це закінчиться недобре.

         – Чому ж, брате? В Думенко теж є праведні люди, і не мало, – відказав архімандрит Трофим.

         – Ну, просто они пошли не тем путем, – підхопив Лонгін.

         Володимир дуже обурився такій відповіді. Він зачинив двері ризниці та підійшов до вікна, вид якого відкривався на дорогу. Агафон відсунув з підвіконнику паперові ікони.

         Їм відкрилась картина: немов у великому мурашнику, рухались люди, стараючись не виходити на проїжджу частину. Чоловіки, завиті жінки: коротше усі, в кому палала православна душа, ішли в одному напрямку. Напрочуд дивним є той факт, що в цій купі, скоріш за все, між собою знаходяться потенційні вороги, тобто представники конкуруючих сторін. Йшли вони спокійно, хоч в головах їхніх витали міркування про «сепаратизм» одної і «розкольництво» другої автокефалії. Ось вони, зачеплені владою уми! Це, може, доводить безпосередній вплив духовенства на народ. Однак, їхню могутню незалежність можна розумно порівняти зі словами Стендаля: «...Мисливець стріляє з рушниці в лісі, його здобич падає, він кидається за нею. Його чобіт потрапляв в величезний мурашник, руйнує житло мурашок, розкидає їх самих і їхні яєчка... Найрозумніші філософи з мурашок ніколи не зрозуміють, що то таке було,— чорне, величезне, жахливе, отой чобіт мисливця, що зруйнував їхнє житло з блискавичною швидкістю, після того як розлігся жахливий гуркіт і спалахнуло червонясте світло…[2]». Мисливець – уряд; здобич, якою він планує поживитись, скористатись – церква; звісно, через них найбільше потерпає народ, себто мурашник, з яким з’являється оте «чорне», і «червонясте світло», яке можна сприймати як завгодно, наприклад, як Судний день, результат людських діянь, помішаних на дії політики і релігії.

         – І як ви можете казати, що вони просто пішли не тим шляхом? – питав Володимир. – Не знаю як ви, а я бачу в них, в кожному, тільки відданість Христу. Неважливо, за ким вони йдуть, за Єпіфанієм, чи за Онуфрієм… Розумієте, в кожному з нас, і в будь-якій людині, котра зараз іде до Лаври, присутній Господь в душі. Наші патріархи є такими ж рабами Божими, і навіть за праведність всякого з них ми ніколи не можемо ручатися. І це найбільша проблема – ми не хвилюємось за власну праведність, а любимо обговорювати чужу. Ці люди передусім бажають відстояти свою, як вони вважають, правильну думку. Тим не менш, я впевнений, вони знають, що і їхній патріарх, за якого вони виступатимуть, маючи ще таку високу владу, тримає кістки в шафі, і від цього нікуди не дітись.

         Вислухавши тираду ієромонаха, кожен став при собі міркувати. Перебив їх тишу іконописець Лонгін, котрий, видно, вивів з цих слів дещо своє, щось, як і завше, критичне.

         – Да уж, у нас не то, что у католиков. У тех не Христос, а папа…

         – Ми не за це говорили, брате, – перебив його Трофим.

         Отже, надивившись, братія, окрім Родіона і Володимира, відійшла від вікна й непоспішно покинула ризницю. Агафон, виходячи, ще попитав про успіхи в роботі над іконою. Родіон Михайлович відповів сухо: «завтра буде готова». Незабаром він і Володимир залишились двоє.

         Родіон навіть не підозрював, що ієромонах на даний момент вже знаходився у медитації Lectio Divina, і з того часу, як він закінчив свою промову, голову його стала займати виключно розмова з Богом. Все ж, іконописцеві прийшлось пробудити його, аби він, як і обіцяв, провів сповідь над ним.

         Нахилившись коло великого дерев’яного хреста, котрий стояв на аналої, Родіон, вперше за кілька місяців відчув на своїй голові єпітрахиль. Неймовірним здається те, що коли ця шовкова стрічка падає на людину, то їй здається, наче вона тепер цілком в руках священнослужителя, який проводить над нею таїнство; до того ж це відчуття посилює його владна долоня на потилиці. Родіон Михайлович при цьому відчув дивну спорідненість до Володимира, та зовсім не кровну, не біологічну, а духовну.

         Коли ієромонах промовив всі молитви перед початком сповіді, він сказав, як і годиться для цього процесу, напівшепотом:

         – Отож, брате мій, ви цілком віруюча людина. Однак я зараз буду перераховувати гріхи, і в кожному, за який ви знаходите за собою провину, про себе говоріть: «каюсь».