Читати книгу - "Ліїн із роду со-Ялата. Спадкоємці, Тетяна Гуркало"

Той день був звичайнісінький. Не було жодних свят, навіть у жодного прима не було дня народження, не кажучи вже про імператора. Погода була звичайнісінька — досить спекотно, хоча хмари іноді закривали сонце. Ймовірно, того дня навіть не народилося жодне немовля, яке мало вирости в когось великого і геніального, бо ні знамення не було, ні пророцтва, ні навіть самого завалящого натяку. Але чомусь саме в такий день відбувалося багато важливих речей, на які мало хто звернув увагу.

Король Золотих Туманів люто дивився на власну руку, опухлу, з дивною плямою на великому пальці. І він розумів, що це тіло слід замінити. І, отже, добру половину наступного місяця він знову витратить на те, щоб навчитися говорити, ходити і почуватися господарем нового тіла. А витрачати так бездарно дорогоцінний час йому не хотілося.

Щоправда, перебувати в тілі, яке вже почало вмирати, хотілося ще менше. Отже, слід було прямо зараз роздати вказівки і зайняти всіх роботою. Потім зайнятися власним захистом, бо постійно знаходяться розумники, які вважають, що можуть досягти успіху в спробі вбити майже безпорадного імператора. У жодного не вийшло, але бажаючі не переводяться. І їх навіть не зупиняло те, що керувати хоч якось демоном-богом вони не зможуть. Дехто навіть наївно вважав, що це вміння одразу ж передасться вбивці короля.

На щастя, цього разу завдання для подібних самовпевнених бовдурів було. А якщо не впораються та дозволять себе вбити, то туди їм і дорога.

— Хеве, клич адмірала Бару, у мене для нього є справа. Важлива, — наказав король слузі, що стояв перед ним, не сміючи підняти на свого повелителя погляд.

Слуга схилився і тихо пішов.

Хеве чудово знав, що в такому стані король не любить галасу і здатний прибити, як докучливу муху, того, хто цього не розуміє.

У імператора Ромула теж знайшлася важлива справа. Точніше, кілька важливих справ.

Він розмірковував над тим, як підлаштувати чергову «випадкову» зустріч із Раддою со-Верто. Не йшла вона з його голови. Та й розмовляти з нею було приємно. З нею приємно було навіть мовчати і просто милуватися профілем.

Проблема була в тому, що цю зустріч слід підлаштувати там, де не побачить решта невдачливих святкових наречених. Тому що якщо побачать, обов'язково завадять, а потім ще й плітки почнуть розносити. Власне, те, як позбавитися цих наречених займало думки імператора в другу чергу. Нікуди пропадати дівчата не поспішали.

Одну, щоправда, сміливо можна було видавати заміж за ідіота, який із нею зв'язався, а потім ще й роздзвонив про цю перемогу на весь палац. Адже імператор за цих дівчат відповідає, поки вони у палаці. А тут явний замах на честь та гідність дівчини. І, як наслідок, неповага до імператора. Тож буде цей нещасний одружений. А дівчина – щаслива. Не дуже довго, швидше за все. Поки чоловік не вирішить, що пройшло достатньо часу, щоб можна було дружину відправити подалі, в якийсь маєток, без шкоди для власної репутації.

— Ну, хоч позбавлюся, — пробурмотів Ромул.

Куди подіти решту, він не знав. Ні, дівочу честь там зберегли мало хто, частина вже приїхала без цієї честі в наявності. Але кавалери їм траплялися розумні, не поспішали хвалитися подібними перемогами. А дівчата чомусь не здогадалися поскаржитися імператору на свою велику образу.

— Може їм підказати? — спитав сам Ромул.

Ідея була цікава. Шкода, що зараз ніколи.

На даний момент імператор готувався до переговорів із змовниками проти Малена. Змовники, за словами Гальшана со-Яруни, були так собі. Просто дрібнота, яка не встигла вплутатися ні в що серйозне, приєдналася, фактично, в останній момент і навіть не думала про те, щоб отримати силу бога Золотих Туманів. А навіть якщо й думала, то до цієї сили довелося б їм добиратися довго й наполегливо. Конкурентів навіть у такій справі люблять не надто.

Для тих акул, які зараз дружно вимерли, Берьєн і адмірал Ковін були справжніми мальками — безпечними і нерозумними. Але акул не лишилося. А у Берьена були зв'язки, безліч боржників, договори з купцями та родичі серед вищого командування сухопутних військ. Ковін же командував флотом, що залишився вірним йому. Відтак він зможе зменшити залежність столиці від адмірала Будіві, а це вже щось. І якщо Ромул поведеться правильно, зуміє лавірувати між ними, обіцяючи багато, але, фактично, не наближаючи до себе ні того, ні іншого, вийде дуже непогано.

Так вважав со-Яруна — старий інтриган, залежний від волі Ромула.

І Ромул збирався цього разу наслідувати його поради. А ще спробувати Бер'єну та Ковіну підсунути камінчик для клятви. Можуть, звісно, ​​відмовитися. Але чомусь Ромул був упевнений, що поклянуться і навіть не замисляться про наслідки.

Їм здається, що гірше бути не може.

Ще цього ж дня до островів Хребет Дракона йшли два флоти.

Один супроводжував юнака, який виявив у собі дар вогню, але поки що про це навіть не підозрював.

Другий супроводжував двох прекрасних елана та чоловіка однієї з них. І якщо дівчата, стоячи палубі і спершись на борт, мило щебетали про пелюшки та інші потрібні немовлятам речі, то чоловік похмуро думав про себе. Намагався зрозуміти, що з ним відбувається. Що відбувається з такою неслухняною силою. І чим це може загрожувати оточуючим.

Сила, на щастя, назовні поки що не рвалася. І чоловік щиро сподівався, що й надалі не стане цього робити, хоча б до того часу, як її носій опиниться на шкільному полігоні.

З іншого боку, постійно відчувати в собі цю силу, відчувати, що здатний з її допомогою знищити гори, було дуже приємно. І якщо йому в результаті запропонують цю силу пригасити або взагалі замкнути, він навряд чи погодиться і буде за свою силу битися.

— Краще б цього не сталося, — похмуро сказав чоловік і нахилився над бортом, дивлячись на воду.

Ще один корабель йшов від Хребта Дракона до острова Сірих Чайок. Знаходився цей острів порівняно неподалік архіпелагу, і люди, яким дуже потрібно було на цей острів потрапити, вже майже дісталися мети.