Читати книгу - "Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя"

Вебер замовк. Табір не ворушився. Чутно було, як на гору швидко виїздить важка машина. Це був «мерседес» Нойбауера.

– Співай! – скомандував Вебер. – «Deutschland, Deutschland über alles!»[17]

В’язні почали не одразу, вони були заскочені. Останніми місяцями співати наказували зрідка, а якщо й доводилося, то це були народні пісні. Зазвичай команду співати віддавали під час побоїв. Поки одні кричали з болю, інші мусили співати ліричні куплети. Старий національний гімн з донацистських часів не наказували співати роками.

– Співати, свині!

Почав співати Мюнцер із 13-го блоку, інші вступили за ним. Хто не знав слів – вдавав. Головне, аби всі роти ворушилися.

– Чому? – прошепотів Мюнцер до свого сусіда Вернера, не обертаючи голови і вдаючи, що співає.

– Що?

Мелодія зійшла на тонкий хрип. Почали недостатньо низько, високі урочисті ноти останньої строфи голоси не витягували і фальшивили. Ще й повітря після вправ бракувало.

– Що це за завивання? – закричав заступник начальника табору. – Ще раз! Спочатку! Якщо і цього разу витимете, мов собаки, стоятимете тут усю ніч!

В’язні почали нижче, мелодія лягала краще.

– Що? – повторив Вернер.

– Чому саме «Deutschland, Deutschland über alles!»?

Вернер примружився.

– Може, після сьогоднішнього й самі не вірять у свої нацистські пісні, – проспівав він в такт.

В’язні дивилися перед себе. Вернер відчув, як у ньому здіймається дивна напруга. Раптом йому здалося, що напругу цю відчуває не лише він, що її відчуває Мюнцер, лежачи на землі її відчуває Ґольдштайн, відчувають і багато інших в’язнів, навіть СС її відчуває. Пісня раптово зазвучала інакше, ніж звичний спів в’язнів. Голосніше і майже виклично іронічно, і справа вже була не в тексті. «Сподіваюся, Вебер це не помітить, – подумав він, дивлячись на керівника табору, – інакше мертвих стане ще більше».

Ґольдштайнове обличчя лежало на землі поруч із обличчям Шеллера. Шеллерові губи ворушилися, але Ґольдштайн не міг розібрати, що той каже; він бачив напіврозплющені очі і здогадувався, про що йдеться.

– Дурниці, – сказав він. – У нас є капо в лазареті, він дасть цьому раду. Ти видряпаєшся.

Шеллер щось відповів.

– Не плещи дурниць! – крикнув йому Ґольдштайн в надії перекричати шум. – Я сказав, ти видряпаєшся! – Він дивився на сіру пористу шкіру. – Тобі вони смертельний укол не зроблять, – заголосив він в такт гімну. – В лазареті в нас є своя людина, він підкупить лікаря!

– Увага!

Спів обірвався. На плацу з’явився комендант табору. Вебер відрапортував:

– Я виголосив дармоїдам проповідь і нагородив їх годиною понаднормових робіт.

Нойбауер не виявив зацікавлення, він принюхався і подивився у нічне небо.

– Як гадаєте, та наволоч вночі ще повернеться?

Вебер вишкірився:

– Згідно з останніми радіоповідомленнями, ми збили дев’яносто відсотків літаків.

Нойбауер жарт не оцінив. «Цьому втрачати нічого, – подумав він. – Ще один Дітц, найманець».

– Якщо ви закінчили, розпустіть людей, – невдоволено сказав він.

– Розійтися!

Блоки рушили до бараків. Мертвих і поранених тягли на собі. Перед тим як відправити в крематорій, мертвих треба було зареєструвати. Коли Вернер, Мюнцер і Ґольдштайн прийшли забирати Шеллера, його обличчя загострилося, немов у гнома. Виглядало, що не переживе ночі. Під час уроку географії Ґольдштайн дістав по носі, і щойно вони рушили – з носа потекла кров. На його підборідді в блідому світлі мерехтіла темна кривава пляма.

Вони звернули на вулицю, яка вела до їхнього барака. За рогом стало відчутно, що вітер з міста посилився. Він приніс із собою дим палаючого міста. Обличчя в’язнів змінилися.

– Ви теж чуєте цей запах? – спитав Вернер.

– Так. – Мюнцер підняв голову.

На губах у Ґольдштайна був солодкий присмак крові. Він сплюнув і спробував посмакувати дим відкритим ротом.

– Смердить так, ніби вже й тут горить.

– Точно.

Тепер вони навіть бачили дим. Мов легкий білий туман, він тягся вулицями з долини і незабаром вже висів між бараками. На мить Вернерові здалося дивним і майже неймовірним, що його не стримав колючий дріт, – тепер табір уже не видавався таким ізольованим і недоступним, як раніше.

Вони йшли вулицею догори, йшли крізь дим. Кроки ставали міцнішими, а плечі розправлялися. Шеллера несли дуже обережно. Ґольдштайн схилився до нього.

– Принюхайся! Чуєш цей запах?! – мовив він тихо, розпачливо і благально, просто в загострене обличчя.

Але Шеллер давно знепритомнів.

5

Темний і смердючий барак. Світла вечорами не було вже давно.

– 509, – прошепотів Берґер, – з тобою хоче поговорити Ломанн.

– Невже вмирає?

– Ще ні.

509 вузьким проходом навпомацки пробрався до лежанки, поруч із якою слабко світився матовий прямокутник вікна.

– Ломанне?

Щось зашурхотіло.

– Берґер теж тут? – спитав Ломанн.

– Ні.

– Приведи його.

– Нащо?

– Приведи, кажу.

509 пішов назад. Лунали прокльони, він наступав на скелети, які лежали в проходах. Хтось вкусив його за литку. Він товк невідомого по голові, поки зуби його не відпустили, а за кілька хвилин повернувся з Берґером.

– Ми тут, що ти хотів?

– Ось! – Ломанн простяг руку.

– Що? – спитав 509.

– Підстав долоню. Обережно.

509 відчув вихудлий кулак Ломанна. Сухий, як шкіра ящірки. Кулак поволі відкрився, на долоню 509 впало щось важке й маленьке.

– Тримаєш?

– Так. Що це? Це…?

– Так, – прошепотів Ломанн. – Мій зуб.

– Що? – Берґер підсунувся ближче. – Хто це зробив?

Ломанн захихотів. Майже беззвучним сміхом привида.

– Я.

– Ти? Як?

Вони відчули сатисфакцію приреченого. Він був по-дитячому гордий і глибоко зворушений.

– Цвях. Дві години. Маленький залізний цвях. Знайшов його і видлубав зуб.

– Де той цвях?

Ломанн пошурав рукою поруч із собою і простягнув його Берґерові. Берґер потримав його навпроти вікна, а потім обмацав.

– Бруд та іржа. Кровило?

Ломанн знову захихотів.

– Берґере, – сказав він, – я можу ризикнути зараженням крові.

– Чекай. – Берґер порпався в кишені. – Хтось має сірник?

Сірників бракувало.

– У мене немає, – відповів 509.

– Ось, – хтось із середньої лежанки простяг сірник.

Берґер запалив його. Щоб не засліпило, він і 509 замружили очі. Так вони виграли кілька секунд обзору.

– Відкрий рот, – сказав Берґер.

Ломанн витріщився на нього:

– Не будь смішним, продайте золото.

– Відкрий рот.

На обличчі Ломанна промайнув натяк на посмішку.

– Дай мені спокій. Так добре побачити вас обох іще раз при світлі.

– Я змащу рану йодом. Зараз принесу пляшку.

Берґер передав сірник 509 і рушив до свого ліжка.

– Згасіть сірник! – прохрипів хтось.

– Не плещи дурниць, – відповів колишній його власник.

– Згасіть, – повторив інший голос. – Хочеш, аби вартові нас пристрелили?

Між