Читати книгу - "Сет кохання та поразки , Ксандер Демір"

— Як я можу забути? — відповів Камілло, закочуючи очі. — Він примудрився переплутати три рядки й зробити з мене героя мексиканської теленовели.

— Це було прекрасно! — заявила я, не припиняючи сміятися.

Камілло лише хитаючи головою, посміхнувся.

Авто плавно мчало трасою, залишаючи позаду череду невеликих містечок і селищ. Сонце високо зависло в небі, заливаючи все довкола золотистим світлом. Камілло тримав кермо однією рукою, а іншою, спираючись на підлокітник, легенько постукував пальцями в такт музиці, що лунала в салоні. Його обличчя залишалося спокійним, але я знала, що він трохи нервував через сьогоднішню гру. Останнім часом, я все частіше помічала як зникає його маска, а сам чоловік стає… уразливим.

— Про що ти там задумалась? — раптом запитав він, не відводячи погляду від дороги.

Я обережно провела рукою по своїй сукні, підбираючи слова.

— Просто милуюсь краєвидами, — тихо відповіла я, притулившись головою до спинки сидіння.

— Та-а, краєвиди тут нічого, — згодився він. — Але якщо чесно, ти сьогодні виглядаєш набагато краще за всі ці пейзажі.

Я закотила очі, проте, так… на мені з’явилась легка посмішка. Як завжди.

— Ти завжди так вмієш лестити? Чи це особливий талант для особливих днів?

— Особливий талант, — підтвердив Камілло, злегка усміхаючись. — Для особливих… людей!

Ми знову замовкли, і я вдалася до своїх думок.

— Скажи чесно, ти нервуєш? — порушила тишу я, підвівши очі на його профіль.

— Ні, — коротко відповів він, але кутик губ легенько сіпнувся, видаючи його справжній стан.

— Камілло…

— Ну гаразд, — він зітхнув, на мить відриваючи руку від керма, щоб жестом підкреслити свою поступливість. — Трішки. Утім це нормальний стан перед кожною грою. Головне — сконцентруватися на корті, і все буде добре.

— Я впевнена, що ти впораєшся, — сказала я, торкнувшись його руки на підлокітнику.

Він глянув на мене швидким, проте таким теплим поглядом.

— Дякую. І, знаєш, це приємно мати когось поруч, хто справді вірить у мене.

— Не кажи, що я перша, хто це робить? — лукаво перепитала я.

Камілло засміявся, хитаючи головою.

— Можливо, перша, хто це робить настільки впевнено.

Наш сміх розчинився в затишному просторі салону. Ми в’їхали в чергове місто, а на горизонті вже було видно невеликий стадіон, куди мали прямувати.

— Приїхали, — сказав він, зупиняючи авто на парковці.

— Ну що ж, удачі, чемпіоне, — усміхнулась я, підморгнувши йому, коли він обійшов машину, щоб відчинити двері з мого боку.

— Дякую, моя талісманка, — відповів він, простягаючи руку, щоб допомогти мені вийти. — Ходімо. Відпрацюємо ще один день, який стане кроком до перемоги.

Ми вийшли з автомобіля, і я швидко оглянулася навколо. Навколо вже метушилися люди: учасники, організатори, кілька груп журналістів. Камілло глибоко вдихнув, ніби вбираючи в себе всю атмосферу цього місця, а потім, не відпускаючи моєї руки, впевнено попрямував до входу на стадіон.

— Скільки в тебе часу до початку? — поцікавилася я, коли ми підійшли до зони для учасників.

— Хвилин двадцять, — промовив він, озираючись на великий екран із розкладом і табло. — Мені треба розім’ятися, але ти можеш подивитися гру зі спеціальної зони для родин учасників.

— Ого, справжній VIP?

— Тільки найкраще для моєї дружини, — підморгнув він, а потім передав мене якомусь координатору, який провів мене до потрібного місця.

Сидіння були комфортними, із чудовим оглядом на корт. Інші місця в зоні ще були майже порожніми. Я вмостилася і дістала телефон, щоб зробити кілька фото. З одного боку мені хотілося підтримати Камілло своєю сторіс, а з іншого — показати, як сильно я за нього вболіваю. Тому, що це справді була правда.

Моя увага різко перемикнулася, коли я помітила, як Камілло вийшов на корт. Він виглядав надзвичайно впевнено: у своїй білосніжній формі, з темно-червоною ракеткою в руках і тим самим поглядом, який я вже впізнавала — зосереджений, гострий, водночас зухвалий. Його образ просто захоплював. І… навіть більше.

Перша гра почалася. Кожен рух Камілло на корті був точним, кожен удар — продуманим. Він ніби читав свого суперника, як відкриту книгу, реагуючи на кожен його маневр. Чесно кажучи, за цей місяць, я вже добряче вивчила правила гри.

— Давай, Камілло! — несподівано вигукнула я, коли він успішно відбив складний м’яч та забрав своє чергове очко.

Він підняв голову, шукаючи мене поглядом, і, здається, почув, бо усміхнувся і підняв кулак у жесті підтримки. Це було мило й водночас мотивуюче.

М’ячі літали з одного боку корту на інший, а я все більше занурювалася в гру. Час пролетів непомітно. Коли пролунало оголошення про перемогу Камілло після останньої гри, я навіть не стрималась і зірвалася на ноги, плескаючи в долоні.

— Ну як я тобі? — запитав Камілло, щойно я підійшла до нього, ніби злегка граючись своєю впевненістю.