Читати книгу - "Сет кохання та поразки , Ксандер Демір"

— Як завжди, прекрасно, — щиро промовила я, посміхаючись. — Ти завжди найкращий.

Його обличчя осяяла така мила посмішка, що мені навіть здалося, ніби переді мною не самовпевнений чоловік, а маленький котик, який отримав свою порцію ласки.

— Зачекай, — несподівано сказала я, витягуючи телефон зі своєї сумки. — Хочу мати селфі зі справжнім переможцем. Ти не проти?

Його посмішка стала ще ширшою, і він схвально кивнув. Коли я підняла телефон, щоб зробити фото, він обережно обійняв мене за талію. Його пальці торкнулися моєї спини, і в цю мить здавалось, що час зупинився. Моє серце шалено закалатало вдвічі, а то й втричі швидше! Схоже, мені давно час було визнати, що його дотики діють на мене магічним способом…

— Ну, що там? — поцікавився він після кількох кадрів. — Вийшло щось?

— Остання, і готово, — відповіла я, хоч чудово знала, що вже є кілька ідеальних фото. Але як хотілося трохи довше залишитися в цьому моменті, відчути його руки, які тримали мене. Це був мій подарунок на день народження, про який він навіть не здогадувався.

— Брехуха, — прошепотів він, нахилившись і залишивши легкий, майже невловний поцілунок нижче моєї щоки. І цей момент я встигла впіймати не лише серцем, а й камерою.

— Це було зайвим, — нагло збрехала я, намагаючись сховати телефон у сумку, поки серце вистрибувало з грудей.

Але у відповідь він тільки награно покивав головою.

— В тебе ще конференція?

— Ні, — несподівано відповів він, а потім його очі хитро заблищали. — Я планую втекти. Прямо зараз!

Я навіть не встигла здивуватися, як він схопив мене за руку і потягнув до виходу.

— В тебе не буде проблем? — запитала я, сівши в машину і бачачи, як він завів мотор. — Ти навіть не переодягнувся!

— Зараз заїдемо на заправку, і я все встигну, кохана, — впевнено промовив Камілло, посміхаючись. — І ні, проблем не буде. Якщо хтось їх створить, то лише я сам.

— Звучить… переконливо.

— Я сама переконливість, сонечко, — відповів він, поправляючи волосся і проводячи рукою по шиї. Його голос був спокійним, утім в погляді грали інтриги. — Залишилося ще дещо важливе.

— Що саме?

— Завоювати твоє остаточне «ти найкращий». Але це вже буде ввечері, — загадково промовив він.

На цей раз дорога була більш спокійною. Камілло виглядав зосередженим, а я час від часу ловила себе на думці, що він щось приховує.

Коли ми зупинилися на заправці, він справді зник на кілька хвилин. Я вже встигла перевірити свої соцмережі, коли побачила, як він повертається, проте цього разу виглядав зовсім по-іншому.

— Коли ти встиг переодягнутись? — здивовано запитала я, побачивши його в класичних сірих брюках і білосніжному поло.

— Мені пощастило, що на більшості заправок уже є душові кабінки, — відповів він, усміхнувшись. — Я б точно не хотів воняти весь вечір.

— Весь вечір? — підняла брови, уважно дивлячись на нього.

— Нам ще їхати годину. Зараз тобі не вечір?

Я закотила очі й хмикнула, але в його погляді було щось таке, що змушувало мене щось чекати.

Машина плавно рушила з місця, і я знову занурилась у свої думки. Що ж це за «вечір» він так загадково згадує? Чи пов’язане це якось із моїм днем народження? Ні, звісно, це неможливо. Камілло навіть не знає про нього…

— Що таке? — його голос раптом перервав мої роздуми. Я помітила, що він краєм ока стежить за мною, не відриваючи погляду від дороги. — Ти дивишся на мене, наче хочеш щось запитати.

— Нічого, — швидко відповіла я, спробувавши удати, що нічого не сталося.

— М-м… брехуха.

— Я зовсім не брешу, — наполягала я, перехрестивши руки на грудях.

— Ну, тоді я відпочину від твоїх запитань.

— Камілло!

Він тільки засміявся, задоволено похитавши головою. Його настрій почав передаватися й мені, хоча я все ще намагалася зберігати обережність.

Дорога й справді пролетіла швидко. Ми доїхали до міста, і Камілло зробив кілька незрозумілих маневрів, перш ніж припаркуватися біля ресторану з елегантною вивіскою.

— Це точно не наш будинок, Камілло, — здивовано промовила я.

— Не все відразу, — відповів він, обійшовши машину, щоб відчинити мені двері.

— Ти дивний сьогодні, — зізналася я, дивлячись на нього з підозрою.

— Я завжди дивний, але ж ти мене терпиш, правда?

— Ще і як.

Камілло повів мене до ресторану. Його впевнена хода, як завжди, випромінювала спокій, але на цей раз у його погляді було щось особливе. Ми зайшли до залу, де нас зустріла адміністраторка.

— Сеньйор Бореллі, ваш столик готовий, — з посмішкою сказала вона й жестом запросила нас пройти.

— Столик? — я не стрималась від запитання, утім Камілло лише загадково посміхнувся, взявши мене за руку. — Камілло…