Читати книгу - "Пасажир"

— Ти чуєш, що я тобі кажу?

Анаїс неохоче злізла додолу — вона лежала на горішніх нарах. Тремтячи від холоду, зиркнула на годинника, якого їй, слава Богу, таки залишили. Ще одне послаблення режиму. Допіру дев’ята ранку. Мізки у неї були наче з бетону, того, що з нього побудовані велетенські споруди в’язниці Флері-Мерожі.

Вона попрямувала за наглядачкою. У коридорі видніли замкнені двері камер. У тьмяному світлі зір блукав по мурах, по долівці, по стелі. У ЖСІ[45] все було сіре, брунатне, позбавлене яскравих барв. І скрізь тхнуло дезінфекційними засобами.

Знову клацнув замок.

Ще одні двері.

О такій порі до неї міг прийти тільки поліцай або адвокат.

Офіційні особи.

Ще один коридор.

І знову замок.

Із-за дверей камер долинало бубоніння телевізорів, затхлий в’язничний дух. Декотрі в’язні вже в майстернях. А дехто вештається собі коридорами, що дозволяється лише в жіночому ізоляторі. Наглядачки в білих халатах котять дитячі візки в ясла. У Франції жінки, що народили у в’язниці, можуть глядіти своїх дітлахів до півтора року.

Електронний замок. Рамка металодетектора. Перевірка в’язничного номера. Анаїс опинилася в коридорі, де були заґратовані та засклені комірки. У кожній стояв стіл і два стільці. Двері з шаруватого скла.

Крізь шибку Анаїс розгледіла свого відвідувача.

Соліна в окулярах на лисому черепі.

— Ох ви ж і нахаба! — сказала вона, увійшовши до комірки. Позаду грюкнули двері.

Соліна відкрив портфеля, що стояв долі.

— Можна вже й на «ти».

— Що тобі треба, мерзотнику?

Поліцай усміхнувся і поклав на стіл зелену теку.

— Видно, як ми любимо одне одного. Сядь.

— Я чекаю на відповідь.

Він ляснув долонею по теці.

— Оце моя відповідь.

Анаїс узяла стільця й умостилася на ньому.

— Це що таке?

— Чоловік, якого ти шукала. Кастрований волоцюга, якого знайшли 3 вересня 2009 року під Єнським мостом.

Те видиво спливло їй увіччю. Нарцисові малюнки. Перехняблене лице. Кремінна сокира. Покалічений труп. Вона не дуже знала Париж, та міст усе ж таки вгадала.

— Нащо воно мені?

Він обернув теку і пхнув до неї.

— Поглянь.

Вона розгорнула її. Детальний звіт у тій справі. Світлини, плани, звіт про розтин, протоколи з місця злочину… Спершу вона переглянула жмут кольорових світлин завбільшки з поштову листівку. Голий чоловік лежав під темним склепінням мосту, поміж ногами в нього щось чорніло. Тіло здавалося неприродно довгим. Біла шкіра сяяла за контрастом із брудною землею. Вона подумала собі, що блідість, може, від того, що з убитого виточили всю кров. Голову його запхали поміж камінням у кутку, тож обличчя не видно було.

— Ви впізнали його? — тихо запитала вона.

— Авжеж. Юґ Ферне, тридцять чотири роки. Добре відомий поліції. У 2008—2009 роках брав участь у демонстраціях «Дітей Дона Кіхота». Горлянка як у глека. Ніколи й за холодну воду не брався, зате полюбляв репетувати про своє право на ледаче життя.

Анаїс не звернула уваги на ту шпильку. Поліцай тільки й чекав, щоб вона сказилася.

— А розслідування?

— Нічого не втнуло. Ні слідів, ні свідків. Удосвіта його знайшла річкова поліція. Ледь встигли забрати тіло, перш ніж з’являться річкові трамваї з туристами.

Рана широким планом. Низ живота просто-таки пошматований. Якимось жахливим знаряддям. Сокирою, яку намалював Нарцис. Те знаряддя вочевидь відіграє´ якусь роль у злочинному ритуалі. Певне, тут криється щось із міфології. Їй згадався другий малюнок. Той, де вбивця жбурляє в Сену відчикрижені геніталії. Сакральний жест, нічого й казати. Звідки ж Нарцис дізнався про такі подробиці? Сам він і вбивця?

— Хто провадить слідство? Кримінальний відділ?

— Смерть волоцюги? Де ж пак! Справу передали третьому відділові судової поліції.

— І що вони виявили?

— Кажу ж тобі, ні хріна. Іде дізнання. Опитування, огляд місцевості, лабораторні дослідження, ну ще задля годиться допитають кількох волоцюг, та й край. Напишуть у висновку, що це якісь порахунки, та й закриють справу.

— А каліцтва не викликали підозри?

— Бурлаки що хоч можуть утнути. Дивуватися нема чого.

— А як із нестачею крові в мерця?

— Рана добряче кровила.

— Ні, я маю на увазі, чи не виточили з нього кілька літрів крові?

— Про це я нічого не чув.

Анаїс гортала папери. У кутку теки вона помітила ім’я слідчого судді: П’єр Воллятре. Їй згадалися ще два вбивства. У Марселі — Ікар, слідчий суддя Паскаль Андре. У Бордо — Мінотавр, суддя Філіпп Ле Ґаль. Це вже не кримінальна справа, а якась юрма суддів.

— А тепер що? Поновите слідство?

— Спершу доведеться умовити прокуратуру. Їм треба розібратися в цій каші. Добре було б довести їм, що це вбивство може належати до ряду Ікар — Мінотавр.

— Тобто знайти міф, за яким воно інсценізоване?

— Еге ж. А то двох ілюстрацій поки що замало, щоб машина знову почала діяти.

Анаїс зрозуміла натяка.

— І тобі потрібно, щоб я знайшла цей міф?

— Та, гадаю, тобі все одно нічого робити… — Він дивився їй у вічі. — Я не відмовлюся від твоєї пропозиції лише через те, що ти потрапила до в’язниці.

— Від якої пропозиції?

— Працювати разом.

— Отут?

— У поліції тобі вже не працювати, любцю. А в тюрязі дуже добре можна подумати.

Анаїс збагнула, що в нього є якийсь козир у запасі.

— А з моєю справою що?

— Слідчий суддя незабаром викличе тебе.

Вона рвучко нахилилася до нього. Соліна сахнувся. Він ще не забув, як вона плюнула на нього.

— Витягни мене відсіля! — процідила вона крізь зуби.

— Знайди міф.

Оборудка відбулася. Ціну назвали.

— У кого моя справа?

— У відділі боротьби з організованою злочинністю, тобто в мене. Нас цікавить стрілянина на вулиці Монталамбер.

Вона взяла кілька світлин.

— А це?

Соліна всміхнувся.

— Як пощастить довести зв’язок поміж трьома вбивствами, то віддати справу кримінальному відділові ми завжди встигнемо. А якщо ми знайдемо вбивць і без них? Я просто-таки нетямлюся від думки, що ми пошиємо їх у дурні, дитинко. Лихо в тім, що відділ розшуку утікачів незабаром розпочне