Читати книгу - "Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу"

— А, від Миколи. Слухаю вас, — старий добре розмовляв, і видно було, що при пам’яті.

— Чи можу я попросити залишити нас? — спитав я у жінки.

— Так, звісно, — всміхнулася вона, ще раз мене роздивилася і вийшла, зачинивши за собою двері.

— Григорію Богдановичу, я до вас в одній важливій справі, — одразу почав я. — У Чернеччині сталася біда. Загинула дитина, якось дуже дивно загинула.

— Випита кров та вовчі сліди? — закивав дід.

— Звідки ви знаєте? — здивувався я.

— Знаю. Візьміть, будь ласка, з шафи чорну шкіряну теку. На третій полиці. Дайте мені.

Я подав йому теку, він розкрив її, дістав якісь папери.

— Будь ласка, окуляри.

Дав йому й окуляри. Він надягнув їх і почав щось читати з листів.

— Ось, дивіться, це почалося ще в минулому столітті.

— Що почалося?

— Випадки загадкової загибелі дітей. Просто їх не фіксували. У більшості випадків батьки навіть не зверталися до лікарів. У селянських родинах багато дітей, то там звичні до їх смерті. Тим більше ще немовлятами.

— Всі загиблі були немовлятами?

— Так, віком до року.

— І куди дівалася їхня кров?

— Таке враження, що її висмоктували. У всіх два ледь помітні сліди на шиї.

— І хто це робив?

— Я не знаю. Але таких випадків було дуже багато. Траплялися вони приблизно раз на місяць.

— А чому цим не зайнялася поліція?

— А навіщо їй це? До того ж, гинули діти селян. Тим більше, що слідів насильницької смерті не було. Вовчі сліди, так на них просто уваги не звертали.

— Вовчі сліди?

— Так, вовчі сліди. Майже завжди поруч були вовчі сліди, які вели до хати і від хати.

— То нападав вовк?

— Якийсь дуже дивний вовк.

— Чим дивний?

— Тим, що він міг відчиняти двері, не просто відчиняти, а відсувати засуви, інколи навіть відмикати замки ключем.

— Таких вовків не буває!

— Я знаю, — киває старий. — Тим більше, що цей вовк проходив повз сараї, повні худоби, і ніколи не крав тіла малюка, просто випивав кров і зникав.

— І поліція нічого не робила?

— Нічого. Їй це не було потрібно. Я кілька разів звертався до урядника, потім до пристава в повіт, до поліцмейстера в губернію, писав навіть до столиці. Але всім було байдуже, всі вважали мене за божевільного. Але я не божевільний! Ось усі випадки загадкових дитячих смертей, які я зміг знайти! Біля сотні, здебільшого в селах Роменського та Сумського, менше Лохвицького, Гадяцького та Прилуцького повітів. І це тільки те, що я зміг знайти! Я думаю, що їх було більше!

— Може, це жиди робили? Кажуть, вони кров християнських немовлят використовують?

— Не знаю. Але жодних підтверджень причетності жидів у мене немає. До того ж, розповідають, що кров їм потрібна на єврейський Великдень, а тут же діти гинули щомісяця, без прив’язки до якихось дат. Ось, бачите, все в мене записано.

Я беру ті аркуші, читаю. Там вказано дату смерті, в якому селі стався нещасний випадок, прізвище батьків, хлопчик чи дівчинка загинули, вік Страшний список Продивляюся його.

— То це знову продовжується? — питає старий.

— Так. А звідки ви дізналися про всі ці випадки?

— Їздив по сільських лікарнях, опитував колег. Майже в кожного були на пам’яті такі випадки. Але ніхто не хотів здіймати галасу. Ну, вмирають і вмирають. Всім байдуже! Коли я говорив про серію вбивств, вовчі сліди, з мене сміялися. Казали, що як же так, Григорію Богдановичу, ви ж учений, а вірите у всякі забобони на кшталт вовкулаків! Але я їм нагадував, що справжній учений має розгадувати ось такі таємниці, дізнаватися, що ж відбувається насправді! А не байдуже спостерігати за тим, як гинуть люди! Маленькі діти! — старий лікар переходить на крик і хапається за серце. Ротом ловить повітря, наче риба на березі. Я швиденько кличу жіночку. Вона дає старому якісь пігулки, потім води, щоб запив.

— У Богдана Григоровича погане серце. Його не можна хвилювати, — каже вона.

— Перепрошую, що потурбував.

— Може, він піде? — жінка питає у старого. Той крутить головою.

— Нехай залишиться, — хрипить.

Я залишаюсь, чекаю, поки старому трохи полегшає.

— Як ви? — питаю в нього.

— Трохи краще. Що хотів Микола?

— Він згадав, що ви щось казали про ці дитячі смерті, й наказав розпитати. А можна я візьму оці листки?

— Навіщо? Нікому і нічого не доведеш. Скандал нікому не потрібен, тим більше зі смертями дітей.

— Може бути в пригоді. А чому жодних смертей у містах? — питаю я. — Тут же лише села! Ви не питали в містах?

— Звісно, що питав! Але такі випадки були тільки в селах. І не просто в селах, а здебільшого на хуторах. По кілька хат, не більше.

— І чому так?

— Не знаю. Але ось так.

— Слухайте, а от я не розумію. Чому діти не починали плакати, коли щось їх кусало?

— Можливо, той, хто кусав, упорскував якесь знеболювальне.

— Укол робив?

— Не знаю. Але ось деякі комахи вміють кусати непомітно, бо на жалі в них знеболювальне, і жертва не відчуває укусу.

— Дива які.

— Ніяких див, просто наше невідання. Всьому є наукове пояснення! — гарячкує старий. — Просто нікому не потрібна істина! Всі хочуть, щоб усе залишалося як є, щоб була стабільність! І нехай гинуть діти, всім байдуже, головне, щоб не були зіпсовані звіти керівництву! — старий знову починає хвилюватися і переходить на крик.

Прибігає племінниця, Єлизавета Павлівна, заспокоює його. Я беру список убитих дітей. Аж білію від гніву, бо це ж моя Моніка зараз у такому віці, як вони. Сотня дітей! Я зроблю все, щоби знайти цього жахливого вбивцю!

— Будьте обережні! Будьте обережні! Це страшний звір! — хрипить старий. — Він забрав у мене все!

— Дядю, заспокойтеся! А ви вийдіть! Вийдіть! — кричить жінка.

Я йду, чекаю на жінку біля дверей. Вона виходить за декілька хвилин.

— Вколола йому снодійне.

— Дуже дякую, що дозволили мені з ним поспілкуватися, — я одягаюся, взуваю чоботи.

— Все дізналися, що хотіли, Іване Карповичу? — питає Єлизавета Павлівна. А я вже і не