Читати книгу - "Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу"

— Дещо дізнався.

— Цікава справа?

— З тих, яких би я краще не знав.

— Хочете чаю? Розкажете, якщо не проти.

— Якщо це вам цікаво.

— Іване Карповичу, ну як провінційній домогосподарці не буде цікаво послухати зірку імперського розшуку!

— Знаєте, я живу на такому хуторі, порівняно з яким ваш Бахмач — то Петербург цілий.

— Не прибідняйтеся, Іване Карповичу. Хочете пирога з яблуками?

— Залюбки.

Ми посиділи, випили чаю зі смачним пирогом, поговорили за те, за се. Я розповів кілька історій.

— У журналі ви прямо герой, а тут як вас послухати, то справи самі собою розкриваються, — посміхнулася вона.

— Бо я розповідаю як є, а граф багато чого додумує. Йому ж потрібен для журналу герой, то Маєвський і ліпить його, щедро ліпить, дурниць не жаліє.

— Але досить яскраво ліпить. Дозволите дяді розповісти, що за гість у нього був?

— Він не образиться, що я не назвав себе?

— Думаю, ні.

— Він такий слабкий... А що він казав про те, що хтось забрав у нього все?

— У дяді кілька років тому трагічно загинула родина.

— Що сталося?

— Нещасний випадок. Загорілася діжка з гасом, і згорів увесь будинок. Загинули мій двоюрідний брат Олексій, його жінка і двоє дітей, онуків дядька Григорія. Це був страшний удар для нього. Він захворів, вимушений був покинути роботу і переїхав до мене, бо я тепер єдина його родичка.

— Жах. Але як сталося, що ніхто не врятувався?

— Мабуть, Олексій набирав гас, перекинув ліхтар, почалася пожежа, брат загорівся. А його жінка з дітьми спали. І не почули.

— Дивно, вогонь не може вбивати миттєво. Олексій би кричав.

— Не знаю. Поліція вважала, що це нещасний випадок.

— А де був дядько?

— Його увечері викликали до лікарні. Якісь важкі пологи, то його не було вдома.

— Випадково, значить, не було, — киваю я.

— Що ви маєте на увазі, Іване Карповичу? — вона уважно дивиться на мене.

— Що хтось збирався вбити дядька, а вбив усю його родину.

— Хто міг хотіти вбити дядю? Його там усі в Чернеччині любили! Досі на Великдень і Різдво надсилають подарунки! І поліція тоді запевнила, що нещасний випадок. Дядя щось казав про вовка, але ви ж розумієте, що це дурниці.

— Чому?

— Іване Карповичу, ну всі ж знають, що вовки бояться вогню! Приказка навіть є — «боїться, як вовк вогню». То звинувачувати вовків у пожежі — це, м’яко кажучи, дивно.

— Ну так, ви праві, іноді моїй уяві потрібна вуздечка. Я дуже дякую, мушу йти, мабуть, ваш чоловік скоро прийде.

Єлизавета Павлівна посміхається.

— Мій чоловік, Іване Карповичу, вже кілька років як живе окремо.

— Справи служби? — ввічливо цікавлюся.

— Перманентне блядство, — каже вона, і я аж сіпаюся, бо не чекав такої грубої лайки від такої інтелігентної жінки.

— Це як? — про «блядство» я начуваний, але не знаю, що значить оте «перманентне».

— Мій чоловік не пропускав жодної спідниці, яка йому траплялася. Причому я б не сказала, що він був такий уже ненаситний у ліжку. Принаймні зі мною. Але у гречку стрибав, наче на службу ходив. Мені набридли постійні скандали, і я вигнала його. Тепер ми живемо окремо, він у Чернігові, а я тут. То можете не поспішати.

Вона всміхнулася, і я всміхнувся. Одним словом, вибрався з Бахмача лише наступного дня. І потім став вчащати частенько. Але то потім, а тоді приторохтів потягом до Ромен, пішов забирати сани, а там на мене вже чекали. Аж семеро поліцейських на чолі з самим паном справником. Поки вони бігли до мене, розставивши руки, наче баба за куркою, я б міг їх усіх перестріляти чи просто втекти. Але почекав, поки вони добігли.

— Ви заарештовані за конокрадство! — крикнув мені справник. — В’яжи його!

От уже здивував так здивував. Мене, за конокрадство? Та чи зовсім показилися?

— Пане справнику, ви тверезий чи не дуже? — питаю, а справник на мене як кинеться, наче собака на кота.

— Як розмовляєш, смерде! — і кулаком хотів в обличчя. Та я відхилився, справник кулаком по повітрю пройшовся, на ногах не встояв і гепнувся. Якісь у нас поліцейські слабкі на ноги. Але підступні.

— Напад на поліцейського чина! Взяти його! — верещить з льоду, плазує, ніяк підвестися не може. Ідуть до мене поліцейські. По обличчю видно, що лячно їм, але ж начальство вимагає. Міг би їх розкидати, наче курчат, але не став, бо то вже бунт і підсудна справа Дав себе узяти, обшукати, наручники одягти. Тільки після цього підскочив до мене справник, бачу, що сміливий став, хочеться йому кулаки почесати.

— Пане справнику, воля-то, звісно, ваша, але бити б себе не рекомендував, бо пам’ять маю добру.

— Погрожуєш мені! — верещить він.

— Попереджаю.

— Та я тобі! — замахується він, але так неквапливо, що поліцейські встигають узяти начальство під білі руки і відвести подалі.

А мене ведуть до холодної. Кажуть, що звинувачений я крадіжці саней та коней прикажчика Голубовського, які належать полковнику Кармазіну.

— Прикажчик Голубовський сам мені ті сани дав! — дивуюся.

— Значить, він твій поплічник! Удвох під суд підете! — кричить справник.

Отак мене і запроторили до холодної, мабуть, з особливої поваги, кинули мене до окремої камери. Холодно у ній та сиро, і ані тобі матраца, ані ковдри. А воно ж зима. Добре хоч кожух при мені. Але потім приніс один стражник соломи тюк.

— Невже теплішої камери немає? — питаю я.

— Хто?

— Та є. Тільки наказали вас морозити.

— Та пан справник. Але він би сам не наважився, бо боязкий. Хтось йому велів, — шепоче мені стражник. Він же згодом мені і чаю приніс Дивуюся я його доброті, бо ж ризикує людина супроти начальства йти.

— Володимир Боротянський наказали вам передати, що намагаються вас звідси витягти, щоб не хвилювалися ви, — каже він і тим пояснює свою старанність.

— Передайте йому, щоб він на хутір до мене з’їздив, попередив моїх, що ще кілька днів мене не буде, щоб не хвилювалися.

— Добре, передам. А ось вам іще ковдра Тільки вдень ховайте її.

— Сховаю.

Охоронець