Читати книгу - "Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу"

— Іване Карповичу! — несподівано чую я шепіт, хоча сам же в камері. З кутка шепіт. Підійшов, а там дірочка маленька продовбана, до сусідньої камери. — Іване Карповичу!

— Слухаю.

— Це я, Михайло Голубовський.

— А, Михайло! Я через ваші сани тут опинився.

— Я знаю. Але вони права не мали. Бо майном розпоряджаюся я, сам полковник за кордоном На підставі чого вирішили, що ви вкрали?

— На підставі того, що не любить мене шановна поліція.

— Знайоме це мені. А що по справі, вдалося щось дізнатися?

— Вдалося і багато. Але щоб до кінця її довести, треба мені на волі бути, а не тут сидіти.

— На волю всім хочеться, — зітхає Голубовський. — Але ж ви вірите, що то не я вбивав?

— Не вірю, а знаю.

— Це добре. Бо ж мені довелося зізнатися.

— Що? — дивуюся я.

— Зізнатися, що це я дитину вбив.

— Навіщо? — я аж підхопився.

— Бо погрожували мене вбити. Є тут камера одна, де поліція допити провадить. Повели мене туди, на підлогу поклали, револьвер до потилиці приставили і кажуть, що або зізнаюсь я, або застрелять мене і напишуть, що при спробі втечі.

— Та брехали вони, не насмілилися б!

— А що там їм насмілюватися? Я ж для них жид пархатий, кому я потрібен?

— Ви — хрещений, православна людина!

— Та яка там православна! Мене он і в священики не візьмуть, бо з жидів я. І для всіх жид є і буду жидом завжди, ніколи про це не забудуть!

— Але тепер до Сибіру підете.

— Не піду!

— Якщо на процес розраховуєте, на суд присяжних, то дарма. Присяжні слухати вас не схочуть і радше поліції повірять, аніж вам.

— Та які там присяжні!

— А що? — не розумію я.

— Іване Карповичу, хочете звідси вибратися?

— Як?

— Завтра вночі відчинять мені двері. Можу і за вас попросити. Втечемо разом.

— Куди?

— Нас сани чекатимуть. Довезуть до станції, там сядемо на нічний потяг і поїдемо на південь.

— Та спіймають нас!

— Не спіймають! У мене фальшиві документи будуть, і вам зробимо.

— І ото все життя ховатися? — дивуюся я, бо от що значить не відає людина, як у підпіллі важко жити.

— Ні! В Одесі сядемо на пароплав і поїдемо до Америки! А там вільна країна! Хоч для жидів, хоч для мужиків!

— Як таке може бути? — дивуюся.

— А так! Усі там рівні права мають. Хоч ти хто, але там кожен собі пан! Можна там жити і не боятися, що якась морда поліцейська буде тобі вказувати, що робити і як!

Аж замислився я, бо якось не думав, що є країни, відмінні від нашого Отечества Чи не бреше жид? Хоча який йому сенс?

— Навіщо ви мені це розповідаєте? — питаю.

— Бо потрібен мені помічник надійний. У грошах я розбираюся і у справах ділових, а от у тому, як тікати і ховатися, нічого не розумію. Ходімо зі мною, бо ж вам тут жити не дадуть.

— Ні, не можу. Хутір у мене, дитина, Уляна Гаврилівна.

— Хутір той — не майно, а кайдани. Скиньте їх, бо у країні цій нічого немає вашого, а все належить владі та тим, хто при владі. Вони у будь-який момент можуть усе забрати! А доньку заберете потім!

— Ні. Не можу, я ж служива людина.

— І багато вислужили? Скільки ви за імперію крові власної пролили, а ось сидите у холодній разом зі мною, з жидом пархатим, вихрестом!

— Це помилка Розберуться.

— Помилка думати так і не бачити очевидного. Але це ваша справа, — замовк Голубовський, мабуть, образився.

— Михайле! — шепочу йому.

— Що?

— У мене до вас прохання.

— Яке?

— Зачекайте, поки я вийду на волю, дайте мені один день, і я вас звільню. А як ні, тоді вже тікайте.

— Навіщо мені чекати?

— Бо дуже важлива справа Якщо втечете ви, то почнеться тут бозна-що, вас шукатимуть, а про кривавого вбивцю забудуть. Діти будуть у небезпеці, то прошу вас — зачекайте!

— Кривавий убивця? Він що, справді є? — дивується Голубовський.

— Справді є. І такий він страшний, що ніхто навіть не уявляє.

Довго Голубовський думав, а потім пообіцяв, що зачекає. Випустили мене вже по обіді наступного дня. Вивели з холодної, у коридорі вже чекав мене справник, поліцейські та чоловік у партикулярному вбранні, з пенсне.

— Я адвокат Крушельников, з Харкова, — подав мені руку. Потиснув я її. — Вас зараз відпускають, бо полковник Кармазін надіслав телеграму, що дозволив вам користуватися саньми. Так було? — питає він. Дивлюся, як уважно справник на мене дивиться з невдоволеним обличчям, інші чини.

— Саме так, — киваю. Справник, наче щавлю з’їв, такий кислий на морду зробився.

— То затримувати вас більше не мають права, ви ні в чому не винні. Ходімо, Іване Карповичу, — бере він мене під руки і виводить з поліцейського відділку. — Вам привіт від Павла Івановича Харитоненка, — шепоче мені на вухо.

— Низький уклін йому. Вибачте, що потурбував.

— Тримайтеся подалі від поліції. Вони на вас злі, тільки й шукатимуть нагоди, щоб знову до холодної кинути.

— Триматимуся, — обіцяю.

Ми вже на вулицю вийшли, дихнув я свіжим повітрям, яке здалося мені аж солодким.

— Іване Карповичу! — чую голос знайомий і бачу графа Маєвського. Який на моїх санях, із Чалим запряженим Як це йому Уляна Гаврилівна дозволила коня взяти?

— Іване Карповичу, біда! — кричить граф. І тут тільки я помітив, що обличчя в нього бліде і з синцем великим.

— Що таке? — побіг я до нього.

— Напали на нас! Сьогодні вночі! — каже мені граф, а очі в нього перелякані й сам аж тремтить.

— Моніка! Де Моніка? — аж кричу я.

— Не хвилюйтеся, мала з Уляною Гаврилівною тут, у місті. Пан Хомутинський їх радо прийняв. Але вдома таке сталося! Страшне!