Читати книгу - "Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу"

— Приїхав я пізно, потім ще Уляна Гаврилівна нагодували мене вечерею, темно зробилося, і я залишився. Хвилювалася вона, що вас довго немає, і казала, що серце щось чує недобре, я й уваги не звернув. Попросився переночувати у вас у кабінеті, де хотів попрацювати. А там у вас портвейн стояв, — Маєвський винувато розводить руками.

— Далі! Далі! Що було далі!

— Ну, Іване Карповичу, ви ж знаєте, що слабка я людина і ото хотів чарочку випити та за роботу взятися, а випив усю пляшку. Ви вже вибачте.

— Далі! — верещу я і жену Чалого.

— Та не поспішайте ви так, уже немає сенсу поспішати, — вгамовує мене граф.

— Далі!

— Далі серед ночі прокинувся я у вашому прекрасному фотелі від того, що пити хочеться. Свічка догоріла і потухла, нової я не знайшов, у темряві вниз іти по сходах не схотів, бо вже раз звідти падав. Коли згадав, що вікно з кабінету вашого на дах виходить, а там же сніг. Хотів узяти жменьку та спрагу втамувати. Відкрив вікно, а на вулиці бозна-що робиться.

— Що — бозна-що?

— Наче собаки чубляться. Рикання, скавчання. А я ж ваших песиків знаю, що дебелі та сміливі. Хто б на них напасти міг? І подумати страшно! Але я не злякався, побіг до шафи, де у вас зброя. На щастя, шафа незачинена була. Схопив я рушницю вашу, двостволку, і знову до вікна підбіг. На вулиці вже тихо було, лише хрипів один із ваших песиків. Помирав.

— Як помирав? — не вірю я.

— А побачите як! Я злякався, стою, коли чую, що хтось наче за ґрати на вікнах смикає. Ох і правильно ви зробили, що їх поставили! Ох і правильно, Іване Карповичу! Посмикало, тиша, а потім як стрибне на дах! Жах! — аж кричить граф.

— Хто стрибне?

— Чудовисько!

— Яке чудовисько?

— Вовк! Величезний вовк!

— Що? Впевнені?

— Впевнений! Я його добре бачив! Він же чорний, а на даху сніг, ще і місяць світить! Величезний, пащею клацає, очима кров’ю налитими дивиться!

— Ви вбили його? — аж кричу я.

— Поранив. Хоч як не злякався, а опанував себе і з двох стволів як дам! Ох не чекав він! Завив і з даху впав. Я давай ще набої шукати, але поки знайшов, то втік він. Уляна Гаврилівна перелякана прибігла. Я наказав їй узяти малу і до кабінету піднятися. Там ми зачинилися і до ранку сиділи, готові відбиватися. А зранку запряг я Чалого, який у сараї ледь двері не вибив уночі з переляку, сіли ми і поїхали до міста. Там зустрів я Хомутинського, він узяв Уляну Гаврилівну з Монікою до себе. В місті їм безпечніше буде. Та не поспішайте ви так, Іване Карповичу, — просив граф, але я гнав як божевільний.

Швидко домчали, пішов я дивитися, що і як. Собачок своїх знайшов перед двором загризеними. Билися вони до останнього, але напало на них справжнє чудовисько, яке перекусило їм лапи і розірвало горлянки. Вбило обох моїх песиків. А потім пішло до хати. Ось сліди на снігу. Сліди були вовчі, тільки такого розміру, якого я в житті своєму не бачив. Моя нога у чоботі в той слід вміщалася, наче це не вовк був, а ведмідь якийсь. Але не ведмідь, бо онде як стрибнув на дах. З землі, аж на дах!

Я схопив драбину, сам заліз подивитися. Онде сліди чудовиська на даху. А он вікно з кабінету. Чотири метри до нього.

— Графе, та ви ж мусили вбити чудовисько! Впритул розстріляти! — кричу, бо от як із такої відстані можна було не вбити. Як на долоні!

— Воно стрибнуло! Стрибнуло в останній момент! — виправдовується граф. Але я розумію, що не воно стрибнуло, а рушниця в руках у графа стрибнула Ну добре, хоч якось поцілив. Он сліди крові, послизнулося чудовисько і впало з даху. Далі сліди вже трьох лап, а четверту тягнуло. І кров. Серйозно поранив.

Я заскочив до хати, узяв ще рушницю, револьвер, набої, ніж мисливський.

— Ви що задумали? — питає граф.

— По сліду поїдемо!

І погнав я Чалого по кривавому сліду. Той ішов у напрямку лісочка верстах у чотирьох. Там у хащах ховався. Але я знав, що лісочок невеличкий, об’їхав його навколо і в одному місці знову знайшов слід. Погнав Чалого далі, але той заморений був, бідолаха, а ще снігу багато, ледь тягнув сани.

— Допомагайте, графе! — наказав я і сам зліз із саней, щоб підштовхувати. Вийшли б ми по сліду, знайшли б чудовисько, коли сніг пішов. Спочатку помаленьку, а потім більше і більше. Курява, заметіль, ось уже і не видно нічого.

— Що робити, Іване Карповичу? — кричить граф. Злякався він.

— А що у книжках ваших про пригоди пишеться, як рятуватися у таких випадках?

— Пишеться, що засинати не можна! Бо замерзнеш!

— Тоді не засинаймо!

Зупинив я Чалого, який уже ледь плентався, випріг його з саней. Нагорнули удвох з графом снігу, на нього сани перевернули, і вийшла в нас наче хатка маленька. У ній ми з графом сховалися і Чалого поруч уклали на солому. Самі до нього притиснулися, бо теплий же кінь. На сніг поклали сидіння з саней, ряденцем прикрили. У графа пальто тоненьке, то я кожух зняв, удвох ним вкрилися, а спини нам кінь грів.

— Ноги ховайте, вони перші мерзнуть, — наказав Маєвському.

Граф спочатку лякався, що замерзнемо ми.

— Пробиватися до села треба!

— Графе, тут до найближчого села десять верст. Навколо самі болота й ліси. Нікуди не проб’ємося, бо он же не видно нічого. І Чалий заморився. Нехай відпочине.

Чалий хрумав ячмінь, який я з дому взяв, і крутив мордою. Йому теж нікуди іти не хотілося.

— Замерзнемо ми, Іване Карповичу, замерзнемо! Я читав про таке! — все одно хвилювався граф.

— Ні, графе, не замерзнемо. Бо ж мороз невеличкий, ми тут у затишку, з Чалим під боком То не хвилюйтеся. Тільки з-під кожуха не вилазьте, щоб не застудитися.

Граф